ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА!
Сьогодні, 10 вересня, минають другі роковини як у бою з ворогом загинув наш Герой – Юрій КАРЧКОВ.
Народився Воїн 02 липня 2002 року в місті Красилові.
Мама, Олена Михайлівна, розповідає: «Він був первістком у нашій родині: мій перший син, перший і улюблений внук у бабусі і дідуся, перший племінник у тітки Лариси, моєї молодшої сестри. Його народження стало найбільшою радістю для усіх. Юра родився довгуватий, але з малою вагою. Коли моя мама побачила його тоненькі ручки і ніжки, вона запитала мене, що ми будемо робити. Я боялася до нього доторкнутися, тому мама допомагала і навчала як доглядати за маленьким сином. У вихованні Юри мені дуже допомагали мої батьки і сестра. Через рік, я пішла на роботу на «Мамин хліб» пекарем, з сином залишився мій тато.
Він був теплим промінчиком світла, який зігрівав наші серця. Юра наповнював наші дні радістю та сміхом, надавав сенсу кожному кроку. Він вчив нас бути кращими, дивитися на світ очима захоплення та здивування. Будучи маленьким, полюбляв їсти хліб, схопить батон і ходить з ним по хаті, жує.
Юрко дуже любив дідуся і бабусю, які завжди леліли онука. Коли тата не стало, мама розрахувалася з роботи і доглядала малого Юрка».
З дитинства хлопчик ріс щирим, завжди готовий прийти на допомогу рідним і друзям. З дитинства був дуже спокійним, захоплювався малюванням.
З 2008 року навчався в Красилівській загальноосвітній І-ІІІ ст. школі №1 (Красилівська гімназія №1), де любив займатися спортом, пробувати все нове, невідоме. Першим порадником і другом для хлопчини залишалася тітка Лариса, яка з народження допомагала ростити і виховувати племінника, адже дуже любила його. Разом з нею він готувався до шкільних свят, вчив уроки, а згодом писав курсові та дипломну роботу. Все, що хлопця турбувало, всім потаємним і сокровенним він ділився з нею, а до мами говорив: «Мама то є мама, а Лариса то моя подружка».
Тітка Лариса згадує: «До сьогодні пам’ятаю той спекотний літній день, коли народився Юрик. Кричала до сестри, щоб показала племінника у вікно. Я від радості плакала, сміялась, танцювала. Ми всі тішилися цим днем, адже Юрик був втіхою не тільки для сестри, а й для мене з батьками. Коли сестра з ним прийшли до дому з лікарні, я з рук його не відпускала, вкладала малого спати. Юра зростав милим, добрим, щирим. На той час я була студенткою, тож приїжджаючи на вихідні додому, старалася привести гостинця «від зайчика». Хлопчик бігав по хаті і шукав того зайця, що гостинці передає. Водила Юрика в садочок, школу, коли сестра була на роботі, а ще було таке, що я брала його навіть на побачення. Ми дуже дружили. Юрик для мене був всім – племінник, друг, похресник, і навіть більше. Він був для мене сином, і завжди це казала і всі про це знали».
Коли хлопчику було 11 років, народився братик Михайлик. Він дуже любив його, допомагав мамі доглядати, грався із ним.
Через надмірну любов до бабусі, яка все своє життя про працювала пекарем-тісторобом на Красилівському хлібокомбінаті, він вирішив освоїти цю професію. Після закінчення 9-ти класів у 2017 році вступив до Державного навчального закладу "Хмельницький центр професійно-технічної освіти сфери послуг" здобувати професію на пекаря - кондитера-тістороба. Юра ріс самостійним і працелюбним юнаком. Часто домовлявся з вихователями, щоб мати можливість ходити на підзаробіток і заробляв на свої потреби, влаштувався на автомийку.
У 2020 році, закінчивши училище, з роботою по спеціальності не склалося, але вдома довго не затримався. Восени юнак пішов працювати в товариство з обмеженою відповідальністю «Манн+Хуммель Фільтрейшн Текнолоджі Україна». Там він пропрацював до призову.
Коли виповнилося 18 років, отримав повістку в армію, але через стан здоров’я тоді не пройшов медичної комісії. Через рік - друга повістка. Юрій все таки вступив до лав ЗСУ. І вже 31 травня 2021 року рідні провели його на військову службу.
З перших днів хлопець загорівся військовою справою, йому тут подобалося - поряд хороші хлопці, які стали друзями, і навчання на полігоні, дисципліна! Тут дізнався про те, що контрактників, після завершення строку служби, без вступних екзаменів зараховують на навчання у військові училища. Тому спілкуючись по телефону з тіткою Ларисою, їй першій сказав, що хоче йти на контракт. Так могла здійснитися його мрія, адже Юра з дитинства бачив себе у військовому однострої.
Усі родичі просили не підписувати контракт, казали: «По-дорослішаєш, наберешся досвіду, тоді...». Юрій слухати не став, 5 серп¬ня 2021 року - підписав. Служба розпочалася в місті Гайсин у військовій частині А1619 (59-та окрема мотопіхотна бригада імені Якова Гандзюка (59 ОМПБр).
Альона Михайлівна дуже переживала аби сина не направили на схід, в зону АТО/ООС. Знайомі заспокоїли схвильовану маму та сказали, що у перший рік служби в зону бойових дій не відправляють.
Захисник спочатку проходив навчання у Львові, де під керівництвом, британських військових він разом із побратимами тренувалися: довго, наполегливо, до автоматизму. Юрій навчався розвідувальній справі, після чого здобув професію розвідника - навідника. За гарну службу отримав короткотривалу відпустку. Новий 2022 рік зустрів у колі рідних, а вже у перших числах січня повернувся у частину. У Львові придбав нову військову форму, яку спочатку відправив додому, а перед від’їздом в Херсонську область попросив, щоб відіслали назад у частину.
На початку лютого 2022 року частину бригади було перекинуто на полігон під Олешківськими пісками (місто Олешки Херсонської області), для удосконалення навичок. Ранок 24 лютого 2022 року – початок повномасштабного вторгнення. Близько 11-ї години відбулася висадка з вертольотів російського десанту, який зайняв позиції в районі Антонівського мосту та населених пунктів Антонівки та Садового. Протягом перших днів наступу агресор здійснив окупацію декількох найбільших міст Херсонської області: Генічеськ, Скадовськ, Олешки, Каховку, Нову Каховку, Голу Пристань, а також мости через Дніпро і Північнокримський канал та Каховську ГЕС. Таким чином на лівобережжі Херсонщини в оточення потрапили частини 59-тої окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка (59 ОМПБр). Бійці стояли на обороні Антонівського мосту, коли рашисти хотіли його захопити і вільно просуватися на Херсон, але їх командир зберіг життя захисників та встигли вивести за межі бойових дій. Всі речі, які не можна було взяти з собою, бійці приховали в Олешках, з надією повернутися за ними.
Захисників командир відвів в Миколаїв, де 59-та окрема мотопіхотна бригада імені Якова Гандзюка приймала участь в обороні міста. Коли наприкінці літа та восени почалися важкі бої за визволення області, бійці мотопіхотної бригади щоразу виходили на завдання у район населених пунктів Тернові Поди, Любомирівка, Шмідтове. Герой разом з побратимами ходив у розвідку та нищив рашистів на окупованій Миколаївщині. Він ніколи не ховався за спинами побратимів. Надійно тримав зброю в руках. В житті прагнув бути першим, таким і залишився докінця свого життя. Одним із перших йшов на лінію вогню, на «ноль». Не мав страху перед ворогом.
З війни Герой намагався дзвонити сам. На всі питання рідних була одна відповідь: «Все добре!». Юра був розвідником-навідником, проте мамі багато не розповідав: «Мамо, менше знаєш - міцніше спиш» - любив повторювати. Знала лише, що на добу йдуть на завдання, а наступних 24 години відпочивають. Завжди попереджав: «Вимкнений телефон - я на завданні. Повернуся - зателефоную. Не переживай, все добре!» А ще любив повторювати: «Якщо не ми, то хто вас захищатиме? Як усі поховаються, кацапи прийдуть у Красилів!». Захисник знав, з якою ордою він і його побратими воюють та думки відступати - ніколи не було. Вони боролися і борються за кожен метр рідної землі, окроплюючи кожен її клаптик ворожою кров’ю, залишаючи в ній все більше й більше окупантів.
Усю любов і ніжність, накопичену вдалині від рідних, захисники віддають нашим меншим друзям – тваринам. І ця любов взаємна. Наш Герой теж мав такого пухнастого побратима, якого підібрав в одному із населених пунктів Миколаївщини і називав його Барон. Коли Герой йшов на завдання песик в бліндажі сідав біля речей воїна і вірно чекав повернення друга.
Олена Михайлівна пригадує: «Коли Юра останній раз приїзжав додому, а це був початок серпня 2022 року, він привіз Барона із собою. Ми вговорили його залишити песика в дома, у бабусі, тому що син мав через кілька місяців прийти у відпустку. Барон після загибелі сина дуже сумував за ним. Знайде Юрові речі, сяде на них і дивиться сумними очима. Навіть і зараз, через два роки, залишається вірним, хоча розуміє що його немає. Він наш улюбленець. Ми бережемо Барона, адже це пам’ять про нашого Юрка».
За час проходження служби у Юрія не було офіційних відпусток. Лише на початку серпня 2022 року, коли Герой супроводив у Жмеринку загиблого друга, він отримав кілька днів на відпочинок. Їхавши додому, він мрія познайомити рідних зі своєю нареченою Уляною, яка проживала в Хмельницькому.. І коли прийшов час повертатися на службу, заспокоював рідних: «Не переживайте, я скоро приїду у відпустку...».
«У свій останній бій Юра міг не йти - раптово піднялась температура, проте він відмовився залишатися. Сказав до побратимів, що прийме ліки, щоб збити температуру та піде з ними на завдання. На ранок температура спала, Юра почував себе краще та вирушив з хлопцями. В тому бою загинув лише він. Куля снайпера пройшла крізь скроні на виліт. Хлопці, які виносили Юру з поля бою, ще сподівалися, що він «трьохсотий», що в шпиталі його обов'язково врятують, проте поранення виявилося несумісне з життям», - розповідає зі слів побратимів мама.
Сьогодні, у день загибелі Захисника, секретар міської ради Ірина МОРОЗОВИЧ разом з рідними Юрія КАРЧКОВА поклали квіти на могилу Воїна та вшанували його пам`ять хвилиною мовчання.
Доземний уклін Юрію і всім, хто став на захист рідної землі і віддав своє життя за нас.
