8 лютого, минає 10 років, як наш Герой – молодший лейтенант Петро ШЕМЧУК загинув, боронячи рідний край.
8 лютого, минає 10 років, як наш Герой – молодший лейтенант Петро ШЕМЧУК загинув, боронячи рідний край.
Воїну було лише 23 роки, не дивлячись на юний вік він цілком присвятив себе справі захисту України!
Напередодні секретар міської ради Ірина МОРОЗОВИЧ, керуючий справами (секретар) виконавчого комітету міської ради Тетяна РОМАНЮК, діловод Чепелівського старостинського округу Марія ВАСИЛЬЧУК, педагогічно-учнівський колектив та мама загиблого Героя Валентина Михайлівна вшанували пам'ять Захисника, який боровся за мир та незалежність України, поклавши квіти на могилу Воїна та схиливши голови у скорботі.
Народився Петро Михайлович ШЕМЧУК 10 липня 1991 р. у селі Чепелівка Красилівського району (у наш час с. Чепелівка Красилівської ОТГ). Сім’я складалася із чотирьох осіб: мама – Валентина Михайлівна ШЕМЧУК, син – Петрик і дідусь з бабусею – Михайло Васильович та Ганна Василівна ШЕМЧУКИ (мамині батьки). Проживала сім’я в селі Чепелівка за адресою: вулиця Леніна, будинок №5 (нині – вулиця Петра Шемчука, 5). Петрик ріс без батька, і мама, щоб забезпечити достаток сім’ї, часто змушена була їздити на заробітки. Тож більшість часу у дитинстві Петро ШЕМЧУК перебував разом із дідусем та бабусею (маминими батьками).
Рідний дядько хлопчика, Василь Михайлович ШЕМЧУК (який зараз воює із російськими загарбниками)у 2015 році, на моє прохання, також дуже детально оповідав біографію свого племінника: «Петро завжди допомагав дідусеві та бабусі по господарству: збирав, овочі на городі та фрукти у саду, збирав у кошики картоплю, коли приходила пора її копати, тобто кожний день у селі були домашні господарські клопоти для старанного та сумлінного підлітка Петра ШЕМЧУКА. Як і всі діти, які росли у селі, змалечку був привчений до праці, до допомоги старшим».
З 1997 по 2008 р. Петро ШЕМЧУК навчався у Чепелівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Вчителі пам’ятають його як старанного та сумлінного учня. У 2008 р. після закінчення школи Петро вступив до Агротехнічного інституту у місті Бережани Тернопільської області, де навчався за спеціальністю «Механізація сільського господарства», здобув кваліфікацію інженера-механіка. Паралельно, у цьому ж навчальному закладі, здобув другу освіту – економіста. Там же, в інституті, була військова кафедра, і курсант Петро ШЕМЧУК після її закінчення у 2013 р. отримав звання молодшого лейтенанта. Того ж року була поїздка Петра до Криму на короткий відпочинок. І вже тоді його серце, його душа передчувала сум і трагедію… Коли приїхав додому, то у своїй розмові із сестрою Іванною, яка була йому як рідна, Петро із сумом сказав: «Ти знаєш, Іванно, там, у Криму, однієї ночі мені приснився сон, що Україна воює з Росією, що Росія почала агресію, і приснилося мені, що й я воюю, захищаю рідну Україну! І я... загинув… мене – вбито…» На превеликий жаль, той сон виявився трагічно пророчим….
Коли Петро ШЕМЧУК повернувся на рідну Красилівщину, проживав у місті Красилові. Матуся, важко працюючи у далекій Італії, купила квартиру, щоб її кровиночка мав власне житло. Працевлаштувався Петро на підприємство «Мамин хліб», працював охоронцем. Сестра Іванна згадує: «Петя поспішав жити, був веселої вдачі, часто зустрічався у вихідні дні із друзями».
2 вересня 2014 р. молодший лейтенант Петро ШЕМЧУК отримав із військомату повістку. Пішов служити, захищати рідну українську землю. Спочатку півтора місяця воїн перебував у навчальному центрі «Десна» Чернігівської області. Там юнаки детально вивчали танкову справу. Водили грізні бойові машини, були нічні та денні стрільби на полігоні. А далі командир взводу лейтенант Петро ШЕМЧУК поїхав на фронт, у зону АТО. Були важкі кровопролитні бої: Гранітне, Павлопіль, Донецький аеропорт, поблизу шахти Бутівка та багатьох інших місць, де нашій піхоті вкрай життєво важливою була підтримка танків. Петро ШЕМЧУК у складі 3-го окремого танкового батальйону «Звіробій» («Десна») воював проти сепаратистів, російських найманців, відстоюючи з боями кожний метр рідної української землі. До речі, наш земляк, був наймолодшим із командирів взводу в танковому батальйоні. І товариші по службі, які приїжджали на Красилівщину, розповідали про те, наскільки хорошим командиром був ШЕМЧУК Петро Михайлович. Він турбувався про підлеглих, часто перед боєм міг пожартувати, щоб трохи зняти нервову напругу у воїнів-танкістів перед пеклом баталії… У коротких телефонних розмовах із рідними також намагався їх підбадьорити, розповісти щось веселе… В одній із розмов він запевняв: «Коли закінчиться АТО, я приїду додому, в квартирі я жити не хочу, а куплю собі приватний будинок із великою терасою і буду там приймати гостей-друзів, яких я так люблю і поважаю». Телефоном із далекого «гарячого» Донбасу Петро розказував сестрі Іванні таке: «Іванно, ти не рахуй місяці до мого звільнення з військової служби, коли я прийду додому. Я прийду лише тоді, коли все буде ЗАВЕРШЕНО! Прийду лише тоді, коли ми повністю виб’ємо ворога з нашої рідної землі і настане ПЕРЕМОГА!»
Про останній день життя Петра Михайловича ШЕМЧУКА розповів заступник командира батальйону капітан Олександр Васильович БУЙВОЛЮК: «Вранці 6 лютого 2015 р. взвод молодшого лейтенанта ШЕМЧУКА вирушив на виконання бойового завдання поблизу м. Авдіївка Донецької області. І в бою командирський танк Т-64БВК «310» Петра ШЕМЧУКА, підірвавшись на міні, почав горіти. Трьом членам екіпажу вдалося врятуватися, а механік-водій старшина Олександр Іванович ОЛІЙНИК згорів у танку… Наступного дня, 7 лютого, був сильний артилерійський обстріл. Тому лише 8 лютого о 7 годин 50 хвилин командир взводу Петро Михайлович ШЕМЧУК разом із механіком-водієм старшим сержантом Віктором Романовичем АРАБСЬКИМ вирішили пробратися до підбитого нашого танка, щоб на місці роздивитися, чи можна буде згодом танк підремонтувати, а як це не буде можливим, то у майбутньому пошкоджену бойову машину евакуювати – відтягнути на буксирі, щоб побратими мали можливість дістати тіло водія-механіка з пошкодженого танка та передати для поховання… А виведений з ладу танк згодом інші люди доставлять на переплавку, щоб виготовити нову грізну бойову машину. І тут ворог, який здалека ретельно спостерігав у біноклі, вирішив цьому завадити та відкрив мінометний вогонь. Одна з мін розірвалася біля ніг лейтенанта Петра ШЕМЧУКА, смертельно поранивши його молоде тіло хмарою смертоносних осколків. Впав він на рідну українську землю, за яку віддав життя. Від розриву тієї ворожої міни загинув поруч і товариш Петра – мехводій танка Віктор Романович АРАБСЬКИЙ».
Те, що офіцер-лейтенант Петро Михайлович ШЕМЧУК вирішив піти у небезпечну зону, де був танк близько до ворогів, а не відрядив своїх підлеглих воїнів, ще раз свідчить про його ВЕЛИКУ ЛЮДЯНІСТЬ і повагу до підлеглих побратимів-танкістів. Приїхавши у село Чепелівка, вони розповідали це людям і на могилі дякували своєму командиру та дали клятву помститися за нього.
Тіло Петра ШЕМЧУКА перевезли на Красилівщину. Ввечері, 11 лютого 2015 р., тисячі жителів Красилова та Чепелівки, присівши на узбіччях доріг та схиливши
голови, плакали… Плакали за полеглим Героєм, мужнім воїном-земляком Петром ШЕМЧУКОМ. У нічній пітьмі часто лунали слова: «Герої не вмирають!» Поховали Петра ШЕМЧУКА на кладовищі у рідному селі Чепелівка 12 лютого 2015 року. Більше тисячі людей прийшли та приїхали на похорони, щоб доземно вклонитися полеглому в бою земляку-офіцеру, лейтенанту, Герою. Поховали Воїна зі всіма військовими почестями. Під звуки Гімну України домовину опустили в яму – так віддавали шану воїну Петру Михайловичу ШЕМЧУКУ, який прожив лише 23 з половиною роки.
Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі лейтенант Збройних сил України ШЕМЧУК Петро Михайлович посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Нагороду передали матері воїна – Валентині Михайлівні. Іменем Петра ШЕМЧУКА названі школа та вулиця у селі Чепелівка. А 8 лютого 2016 року було встановлено та урочисто відкрито меморіальну дошку воїна на фасаді Чепелівської школи, де навчався Петро (у наш час – Чепелівська гімназія імені Петра ШЕМЧУКА). У місті Красилові вулицю Куйбишева перейменовано на вулицю Петра ШЕМЧУКА. Портрет нашого земляка є у Києві на меморіалі «Стіна Пам'яті полеглих за Україну» (секція 6, ряд 9, місце 10) та у Красилові – на Дошці Слави й Алеї Слави, куди часто я і вчителі приводимо учнів для проведення тематичних заходів вшанування пам’яті наших Героїв. Зібрані матеріали: іменні папки, фотографії, різноманітні документи та особисті речі Петра Михайловича ШЕМЧУКА зберігаються у Чепелівській гімназії імені Петра ШЕМЧУКА та у Народному музеї історії Красилівщини. Я як завідувач музею протягом багатьох років для учнів різних класів навчальних закладів міста провів десятки різноманітних виховних заходів: уроків пам’яті, годин вшанування, уроків мужності, присвячених життю та подвигу Петра Михайловича ШЕМЧУКА.
У смертоносному герці із ворогом – російськими окупантами – Петро ШЕМЧУК поклав своє життя на вівтар ПЕРЕМОГИ! Пам'ять про Героя, мужнього офіцера-танкіста, буде вічною! Пам’ятати завжди про всіх Героїв, хто воював та загинув за Єдину Вільну Україну – наш священний обов’язок!
