ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА
Сьогодні, 25 серпня, минають перші роковини від дня, коли обороняючи рідну землю від російських загарбників, загинув мужній син своєї Батьківщини – солдат Сергій ОЛЕКСІЙЧУК.
У цей скорботний день міський голова Ніла ОСТРОВСЬКА відвідала місце поховання Захисника, вклонилася його світлій пам’яті, поклала квіти та вшанувала життя Героя хвилиною мовчання.
Народився Сергій 6 жовтня 1978 року. З 1-го по 8-й клас хлопчик навчався у Красилівській загальноосвітній школі № 4 (нині Красилівська гімназія № 4 ім. П. Кізюна). Навчання давалося середньо, оскільки Сергій не любив сидіти за уроками. Завжди споглядав у вікно з думкою «коли ж уже ті уроки закінчаться» та «коли уже вихідні, щоб поїхати до бабусі та дідуся». Незважаючи на те що народився хлопець у місті, проводити час він любив у селі Чернелівка, де проживали батьки його мами. Тому після закінчення 8-го класу Сергій продовжив навчання у Чернелівській загальноосвітній школі (нині Чернелівська гімназія ім. О. Й. Михайлюка). Любив разом із братом Миколою ходити на риболовлю, перепливати ставок на човні. Ще одним із захоплень була зброя, тому разом зі старшими чоловіками ходив на полювання. Допомагав по господарству бабусі Христині Теофанівні та дідусеві Павлу Петровичу. Рідні прививали хлопчику любов до праці, бережливе ставлення до речей, навчали охайності.
«Всі його знали як спокійну, врівноважену дитину. Йому подобалося ходити на риболовлю, разом із дідусем ходив на полювання. Любив вільний час проводити з друзями. Найбільш притаманною йому була охайність. Завжди любив, щоб було чисто та все на своєму місці», – поділилась спогадами про Сергія його мама Інна Павлівна.
Після закінчення 10-ти класів сільської школи, Сергій не продовжив навчання, а вирішив поїхати до тата із братом на Північ (Росія) на заробітки. Працюючи далеко за межами рідного дому, хлопець закохався, а згодом і одружився. Разом із дружиною вирішили повернутись в Україну. Тут, у рідному Красилові, у молодого подружжя народився первісток – Павло. Сергій дуже любив сина та робив усе, аби в нього було все найкраще. Довго сім’я у місті не затрималась, поїхали у Перм (Росія), де чоловік влаштувався водієм. Заробивши кошти, подружжя знову повернулось у Красилів. Невдовзі придбали власний будинок, почали облаштовувати. Але доля не була прихильною до молодої сім’ї і змусила знову вирушити за межі Батьківщини. Через часті переїзди шлюб тривав недовго, оскільки чоловік хотів проживати та працювати на своїй землі. Разом із Сергієм повернувся в Україну його єдиний син – Павло.
Сергій розумів, що повинен бути прикладом для сина. Він навчав спадкоємця своїх захоплень, разом проводили багато часу.
«Мій Сергій був хорошим татом. Він добре піклувався про свого сина, а той завжди та всюди бігав за ним. Сергій замінив Павлові маму, смачно готував та купував усе найкраще. Я завжди казала: «Потрібно було тобі йти вчитися та працювати вихователем», бо він любив не лише Павла, а й інших дітей також», – розповідає мама захисника.
Майже усе своє життя чоловік присвятив роботі водія. Працював ним не лише за межами Батьківщини, а й на молокозаводі у місті Красилові. Пізніше пересів на фуру магазину «АТБ» у Хмельницькому. Чоловік ніколи не сидів без діла, завжди знаходив підробіток. Сергій мав багато планів, мріяв про щасливе майбутнє свого єдиного сина, але усі плани змінила війна…
З перших днів повномасштабного вторгнення ворога чоловік разом із старшим братом Миколою хотіли стати на захист своєї держави. Але у місцевому військкоматі їм уточнили, що поки добровольців вистачає та повідомлять у разі чого. Відтак, 6 жовтня 2022 року, Сергій був призваний на військову службу в Житомир. Спочатку усіх мобілізованих відвезли на проходження військово-лікарської комісії, втім після перевірки стану здоров’я чоловіка відправили назад додому.
«У Сергія були травми спини ще з дитинства. Пам’ятаю, це була зима, сину тоді було 13 років, коли його принесли на руках майже нерухомого. Як виявилось пізніше, коли він грався із друзями, збиваючи замерзлий лід із даху будинків, йому на спину впав кусок льоду. На щастя, серйозного нічого, але часто турбували болі», – розповідає Інна Павлівна.
Чоловік продовжив жити далі, допомагав батькам, піклувався про сина та, як завжди, ходив на своє улюблене заняття – риболовлю. Одного такого дня, коли Сергій був на річці, під’їхала машина з працівниками територіального центру комплектування (ТЦК) та вручили повістку на проходження служби. Відразу після цього Сергія відправили в Хмельницький, де він пройшов медичну комісію та був відправлений на Яворівський полігон у Львівській області. Понад місяць чоловік проходив військову підготовку, після якої бригаду відправили на Миколаївщину нищити ворога.
Сергій Миколайович, з позивним «Доцент», проходив службу у військовій частині А1965 501-го окремого батальйону морської піхоти 36-й окремій бригаді морської піхоти. Захисник був морським піхотинцем. Після розподілу батальйон, у якому служив чоловік, було відправлено на Вовчанськ Харківської області, де воїни стали на захист рідної землі. При зіткненні із ворогом було знищено автомобіль бригади, Сергій відразу зателефонував до рідних, аби ті допомогли купити новий. Своїми силами батьки, брат зібрали необхідну суму та виконали прохання захисника.
Через деякий час після важких боїв та втрат побратимів, Сергію дали тиждень відпустки. Захисник відразу вирушив до рідного дому, він хотів якомога більше часу провести з рідними, зустрітися з усіма друзями, ніби відчував, що це буде остання зустріч. За цей тиждень він жодного дня не пропустив, щоб не зателефонувати до побратимів.
«Ми не часто говорили по телефону, бо був поганий зв’язок або ж Сергій був на завданні, та коли він з’являвся, я відразу телефонував і наші розмови були довгими та про все. Він ніколи не жалівся на важкість. Розповідав, що їм всього вистачає: і техніки, і зброї, що по їжу вони їздили у Великий Бурлук Харківської області. Єдине говорив, що не вистачає людей. Я неодноразово йому казав: «Я піду до тебе», але Сергій відмовляв та був проти. Я ніколи не бачив, щоб мій брат плакав, але коли одного разу я йому зателефонував через Вайбер – з його очей лилися сльози, він курив цигарки одна за одною. Сергій розповів, що тоді під час одного із наступів у Вовчанську було багато загиблих. Він сказав: «Мені їх дуже жаль, молоді хлопці, яким ще жити і жити…» Брат неодноразово розповідав, що найстрашнішим буде для нього коли дрон попаде в танк, адже з нього найважче вибратись. Коли ж він приїхав, 17 липня, це була зовсім інша людина. Мужній, хоробрий але водночас замкнутий. Він вдома хотів говорити лише про хороше. Коли прийшов час повертатися у бригаду, я просив затриматись ще на декілька днів, але його відповідь була рішучою: «Ні, мені потрібно їхати до хлопців».
Я декілька разів пропонував, щоб він демобілізувався, оскільки за станом здоров’я він міг це зробити, та знову відповідь: «А хто піде?» або «У мене там побратими», – розповідає брат Микола.
Відразу після тижневої відпустки захисник відправився у військову частину. У серпні 2024 року з часу вторгнення Росії в Україну Збройні сили України перейшли російсько-український кордон та розпочали бойові дії у Курській області. Бригаду, у якій служив Сергій, теж було направлено в Курськ на виконання бойових завдань.
Зі спогадів брата: «Коли він повернувся у частину з відпустки, ми розмовляли по телефону, тоді він сказав: «Хотів би тебе ще раз побачити». Я, як завжди, для підняття духу відповів: «Ще не раз побачимось». Але після відпустки, на початку серпня, його відправили в Курськ. 11 серпня ми востаннє говорили по телефону, а 13 серпня Сергій написав повідомлення: «Поки все добре», після чого більше зв’язку із братом не було. Ми сильно на сполох не били, оскільки у Вовчанську була подібна ситуація, що Сергій більше 11-ти днів не виходив на зв’язок. Тоді ми піднімали усіх, а виявилось, що просто не було зв’язку».
Інна Павлівна доповнює: «Хоч ми і розуміли, що може не бути зв’язку або ж син на завданні і тому не телефонує, проте материнське серце все-таки відчувало, що щось трапилося. 17 серпня я написала повідомлення командирові, але відповіді так і не отримала. 19 серпня я написала знову та вкотре була тиша. І врешті, 21 серпня, коли в котрий раз я відправила повідомлення командиру, пролунав телефонний дзвінок: «Він хотів служити, вибачте, що не вберегли». Виявилось, Сергій потрапив у госпіталь. 17 серпня пораненого та з сильними опіками сина відправили в місто Суми. Через те, що він був у вкрай критичному стані, 19 серпня його перенаправили в госпіталь міста Києва. Коли я дізналася усе це, відразу поїхала туди. Як важко було бачити сина в такому стані, та неможливо було доторкнутися, більш ніж 50 відсотків тіла були опіки. Та це ще не все, лікарі давали надію, що з опіками його можна було врятувати. Але пошкоджені внутрішні органи та множинні осколкові поранення призвели до найгіршого».
«Коли помер Сергій, про це дізналися побратими та командир, вони телефонували та плакали, і дотепер кажуть, що їм не вистачає Сергія. Хлопці завжди хвалили його, що смачно готував. Розповідали, що знаходив вихід з будь-якої ситуації», – каже мама Сергія.
Під час наступу в Курській області, у бою отримав важкі поранення. 25 серпня серце З ахисника зупинилось у госпіталі Києва.
За вірність військовій присязі, особисту мужність, самовідданість та героїзм, проявлені під час виконання бойових завдань, забезпечення суверенітету і територіальної цілісності України під час російсько-української війни, 8 вересня 2024 року міський голова Ніла Островська вручила нагрудний знак «Почесний громадянин Красилівської міської територіальної громади» рідним загиблого Сергія Олексійчука.
Словами не висловити тієї вдячності, яку відчувають земляки, і не виміряти гіркоту скорботи, яка переповнює серця найрідніших. Низько схиляємо голови перед подвигом Сергія Олексійчука, він залишиться прикладом сили та незламності українського духу для всіх наступних поколінь.
Вічна слава та шана Захисникові!
