ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА
Сьогодні, 14 вересня, минають перші роковини від дня, коли обороняючи Україну від російських окупантів, загинув відважний Захисник, наш краянин, який проживав у селі Кульчини – солдат Василь ДЯЧУК.
У першу річницю загибелі Героя міський голова Ніла ОСТРОВСЬКА разом із секретарем міської ради Іриною МОРОЗОВИЧ, старостою Кульчинівського старостинського округу Ларисою БАБАНІНОЮ, директором Кульчинівської гімназії та односельцями відвідали його могилу, поклали квіти та вшанували пам’ять хвилиною мовчання.
Народився Воїн 31 грудня 1986 року в Ленінграді. Невдовзі молода сім’я переїхала жити в Україну, в місто Хмельницький. Мали своє житло та будували плани на майбутнє. Малий Василь пішов у перший клас у Хмельницьку школу. Ріс розумним та завзятим хлопчиком. Любив гратися з друзями, умів веселитися. «Навіть вчився літати на гойдалці», – згадує мама Тетяна, не приховуючи сліз. «Одного разу так долітався, що шрам залишився на все життя».
Після закінчення школи вступив до Дунаєвецького професійного училища здобувати фах автослюсаря. Та за спеціальністю так і не вдалося попрацювати. Доля завела в інший бік – влаштувався у пекарню «Насолода» в Хмельницькому на посаду пекаря.
У 2008 році наш Герой познайомився зі своєю майбутньою дружиною Катериною. Зустрілися у селі Скаржинці, що на Хмельниччині, де вже на той час проживав Василь із сім’єю. Туди вони переїхали через хворобу батька. Катерина з теплом згадує Василя. Каже, що завоював її своїм уважним ставленням. «Він носив мене на руках (в прямому значенні цього слова), дарував квіти та подарунки», – згадує Катерина. Одним словом – підкорив серце дівчини. У шлюбі в пари народився син Максим. Молодий батько дуже обожнював свого сина. «У них був якийсь свій взаємозв’язок, що я навіть інколи ревнувала», – з усмішкою згадує Катерина. А ще Василь любив природу, любив зустрічатися з друзями, рибалити. Дуже любив музику, вправно умів танцювати. Безмежно любив подорожувати. Щоліта їздили із сім’єю на море: у Крим, Херсон, Скадовськ. Та й взагалі – просто любив життя.
З дружиною вони прожили 14 років, але попри все, на жаль, розлучилися, після чого Василь повернувся жити до мами, яка на той час уже проживала в Кульчинах.
Та війна перекреслила все… Одного липневого дня Василя мобілізували. Спочатку він проходив навчання у місті Яворів Львівської області. Після розподілу був переведений у 59-у десантно-штурмову бригаду та був відправлений на Донецький напрямок у Покровськ. Мамі телефонував завжди, коли була можливість. Казав, що йому там важко. Тим більше, зі слів мами, у нього була хвора спина.
Але пробув він там, на жаль, не довго. Під час бойового завдання був важко поранений. Побратими намагалися усіма можливими силами його врятувати, та не змогли. 14 вересня Василь Дячук загинув від рук російських окупантів. Тетяна Антонівна каже, відчувала в той день, що сина вже немає. Не даремно кажуть, що материнське серце не обманеш.
18 вересня 2024 року жителі та гості громади навколішки зустріли полеглого Героя, мешканця села Кульчини, живим коридором пам’яті.
Поховали Василя ДЯЧУКА на кладовищі села Кульчини.
Подвиг Героя не завершився разом із його життям – він продовжується в кожному Воїні, який сьогодні тримає оборону, і в кожному з нас, хто працює заради майбутнього України.
Вічна слава та шана Захисникові!
