ВШАНУВАЛИ ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА!
Сьогодні, 21 вересня, минає перша річниця від дня, коли в запеклому бою з ворогом обірвалося життя нашого краянина, вірного сина України – старшого солдата Віталія Раїнчука.
У цей скорботний день міський голова Ніла ОСТРОВСЬКА разом із секретарем міської ради Іриною МОРОЗОВИЧ та рідними Захисника відвідали його могилу, поклали квіти та вшанували пам'ять Воїна хвилиною мовчання.
Народився Віталій 28 квітня 1972 року. Він зростав розумним, чуйним і наполегливим, старанним помічником для рідних. Завжди відгукувався на всі прохання, був слухняним і завжди відстоював свою думку.
Навчався юнак у Красилівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №4 (нині Красилівська гімназія №4 ім. П. Кізюна). Навчання проходило добре, вчителі постійно хвалили хлопчика за досягнення. Віталій завжди був у центрі уваги, брав участь в шкільному житті. Був здібним, талановитим, активним та харизматичним учнем.
Закінчивши 8 класів, в 1987 році вступив до Львівського електро-технікуму зв’язку Міністерства зв’язку СРСР та здобув професію технік електрозв’язку. Відразу після закінчення навчання, в червні 1991 року, був призваний до проходження строкової служби у військо́во-морськи́й флот СРСР в місто Кронштадт. Після служби, в 1993 році, повернувся у рідний Красилів, почав цікавитися спортом та відвідувати секцію зі східних єдиноборств УШУ. Спорт, яким займався парубок, загартовував його характер, виховуючи наполегливість і силу волі. Його тренером був Олег Андрійович Скрипнюк, який навчав Віталія не лише техніці бойового мистецтва, але й важливим життєвим урокам. Він став для юнака не тільки тренером, а наставником і другом. Віталій був завжди вдячний йому за все, що той робив для нього.
«Гарний, рухливий, веселий, енергійний, запальний і позитивний: - це все можна було сказати про Віталія.
Пригадую, це було весілля його брата, Віталій був на ньому «старшим сватом». Високий, змужнілий, тільки нещодавно повернувся з армії. І коли він запросив мене на танець, я відразу погодилася. Було у ньому щось таке, що в подальшому залишило 30 років подружнього життя.
Після знайомства на весіллі, ми почали спілкуватися, згодом спілкування переросло в зустрічі. Це було кохання з першого погляду і до останнього подиху. Ми були, як єдине ціле. Дуже швидко ми одружилися. Чоловік почав їздити за кордон в пошуках роботи. У Віталія були «золоті руки», тому він без проблем влаштовувався працювати у будь-якій країні Європи. Працював чоловік за контрактом, переважно це були роботи на будівництвах. У 1996 році у нас народився первісток – Павло, Віталій був безмежно радий, що у нього син, якого він роститиме справжнім чоловіком та навчатиме своїм улюбленим справам.
Коли чоловік повертався із-за кордону у рідний Красилів, він і тут знаходив собі роботу. Часто у місті до нього зверталися із замовленнями на виготовлення виробів з деревини. Адже це було одним із його захоплень.
Згодом, у 2000 році, народилася донечка Олександра. Попри поїздки на роботу він встигав облаштовувати будинок, облагороджувати територію біля нього. Робив усе, аби дітям було, де гратися. Він завжди говорив: «Хочу аби наша сім’я була великою та щасливою». Так і було!...
Коли перші двоє дітей стали трішки старшими, у 2012 році у нас народилася ще одна донечка – Анастасія. Але щоб дати дітям усе найкраще чоловік продовжив їздити за межі Батьківщини та працювати. Мабуть, не було такої країни, у якій не був Віталій. Проте наша сім’я була щасливою. Чоловік працював, я доглядала дітей. Згодом ми дізналися, що у 2014 році наша сім’я поповниться ще однією донечкою – Агнією. Все було так, як і хотів Віталій: велика, міцна та дружня сім’я.
Хоч і більшу частину свого життя він працював, проте був найкращим батьком і горою для своїх дітей. Коли приїздив з роботи, то не лише працював по господарству, він допомагав дітям з виконанням шкільних домашніх завдань, любив їх обіймати та разом дивитися телевізор. Віталій дуже любив дітей та турбувався про них.
Віталій ще з юного віку захоплювався садівництвом. Чоловік часто говорив, що хотів би купити один гектар землі та посадити садок. Він захоплювався лісом, любив малювати, працювати з деревом. Навіть мріяв заробити кошти та відкрити власний деревообробний цех. Дещо із планів він все-таки реалізував: створив велику, міцну сім’ю, збудував будинок, викопав криницю. Проте інші плани не дала реалізувати війна…
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Віталій, не роздумуючи повернувся з-за кордону сюди. Разом з іншими добровольцями створили місцеве формування «Ярило» Красилівської громади та за викликом здійснювали чергування на різних важливих об’єктах. Буквально через рік існування самостворене формування розпалося. Захисники, які входили туди добровільно пішли на передову, стримувати ворога якомога далі від рідної домівки. Віталій теж був вірним патріотом і просто сидіти склавши руки він не зміг. Спочатку він допомагав іншим хлопцям з територіальної оборони. На початку 2023 року, коли йому надійшла повістка, він відразу явився до місцевого військкомату, де служив впродовж 1-го місяця. Згодом, у лютому того ж року, чоловік добровільно написав рапорт та виявив бажання проходити військову службу на передовій. Звичайно, ми з дітьми хвилювались, але переконувати його не було сенсу. Це було його бажання, бажання захисника, оскільки Віталій з юних літ любив землю і хотів, щоб на ній все процвітало, а не гинуло…
Відразу після рапорту, чоловіка було направлено на 1 місяць військових навчань в місто Мукачево Закарпатської області. Там він навчався керуванню безпілотниками (FPV дронами). Після навчань, у квітні 2023 року, Віталія разом з іншими добровольцями відправили на Запорізький напрямок боронити Україну.
Служив у взводі безпілотних авіаційних комплексів 128-ї Окремої Гірсько-штурмової бригади 2-го Гірсько-штурмового батальйону. Там він був старшим навідником 1-го гранатометного відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 2-го гірсько-штурмового батальйону. Хоч ми майже щоденно розмовляли, але чоловік зовсім не розповідав про свою службу, ніколи не жалівся. Пізніше мені розповідали його побратими, що він був прикладом для усіх, швидко усьому навчався, опановував нове. Але про свої захоплення не забував навіть на фронті. Віталій був талановитим чоловіком, гарно малював, тому для свого батальйону він розробив ескіз на кліпсу. У майбутньому той ескіз використали для нашивки на шевронах та прапорі. Він дуже пишався своєю розробкою. Також, окрім цих досягнень, був нагороджений медаллю «За службу державі», «Золотим хрестом» від генерал-полковника О.С.Сирського. Від бригади отримав кліпсу з емблемою батальйону та сувенірну монету «Мавік». Проте Віталій ніколи не гонився за нагородами та не вихвалявся ними, лише казав до мене: «Ти збирай, а після Перемоги ми їх дістанемо». І дійсно, ми ніколи їх не переглядали.
Коли Віталій приїздив додому в невеличкі відпустки, то старався якомога більше часу проводити з нами, спостерігати за успіхами дітей, облаштовувати подвір’я.
Він нас постійно налаштовував лише на краще, що все буде добре, що все буде, як раніше… Але, як раніше не буде ніколи…
21 вересня 2024 року один із побратимів, позивний «Байкер», який теж родом із нашого міста, сповістив мого брата Сергія, що Віталія більше немає. Чоловік завжди казав до мене та мого брата: «..., щоб не сталось, ви знатимете відразу…». Чоловік не хотів, щоб нас обманювали, ніби «пропав безвісти, не хотів аби змовчували. Коли мені зателефонував Сергій та повідомив, що Віталія більше немає, у мене просто був шок. Як? Не може бути! Може це розіграш… Адже не було жодного передчуття. Я не могла повірити. Він обіцяв повернутися з цієї війни. І це єдина обіцянка, яку він порушив за 30 років нашого життя…».
21 вересня, виконуючи бойове завдання на Запорізькому напрямку, старший навідник з позивним «RAIN» – загинув.
Поховали військового на Алеї Слави міського кладовища в місті Красилові Хмельницької області.
Зі спогадів брата Івана: «Він був щирий, справжній, душа компанії. Завжди міг підтримати та допомогти. Коли у 2014 році я пішов боронити країну, Віталій казав, що дуже пишається мною. Та попри це я ще більше пишався ним. Адже він теж не сидів без діла, а пішов, щоб вберегти своїх рідних. Віталій був справжнім патріотом, тримався бадьоро, завжди казав, що живий-здоровий і не падав духом!»
«Ми не можемо передати біль нашої втрати, – розповідають діти Віталія, – але ми можемо дуже довго розповідати про нашого тата, рідного, турботливого, найкращого. Тато передусім цінував свою сім’ю, любив нас, своїх дітей, любив нашу маму, свою дружину. Стосунки у родині були для нас прикладом. Тато ніколи не ділив нас, ми ніколи не відчували того, що когось із нас люблять більше. Він вчив нас бути вільними, вміти висловлювати власну думку, відстоювати свою позицію. Ми намагалися бути такими, щоб тато нами пишався. Його думка для нас була важлива. Він довіряв нам і підтримував наш вибір. Проте він завжди говорив: «Діти – це діти, а онуки – це інше». Він дуже любив онука і завжди носив на руках. Купував йому найкраще. В онука тато вливав всю свою душу. Зараз ми не можемо повірити, що тата немає. Ніколи не зможемо змиритися із цією втратою. Ми відчуваємо його присутність повсякчас, і здається, що тато зайде й обійме».
Ім'я Віталія назавжди залишиться у пам'яті вдячних жителів громади. Його подвиг щоразу нагадуватиме, якою ціною виборюється свобода та незалежність нашої держави.
Вічна слава та шана Захиснику!
