ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА
Сьогодні, 11 жовтня, минає рік з дня, відколи наш земляк, відважний Захисник України – солдат Віктор ГОРІН віддав своє життя за свободу і майбутнє Батьківщини.
У цей день міський голова Ніла ОСТРОВСЬКА разом із секретарем міської ради Іриною МОРОЗОВИЧ і рідними Віктора Горіна відвідали місце поховання Воїна, вклонилися його світлій пам’яті, поклали квіти та вшанували його життя хвилиною мовчання.
Захисник народився 21 лютого 1979 року в селі Дружне колишнього Красилівського району (нині село у Красилівській міській громаді Хмельницького району Хмельницької області).
У сім’ї Миколи Григоровича та Марії Сидорівни зростало четверо чудових діточок, один із синочків, на жаль, помер ще у 3-х річному віці. Тому Юрій, Людмила та наймолодший Віктор стали для батьків єдиною опорою та промінчиками в житті.
Усі в сім’ї щиро любили наймолодшого хлопчика, бо з самого дитинства він був привітний, життєрадісний, дружелюбний, з невимовно красивою посмішкою. Віктор завжди з легкістю знайомився з людьми, завойовував прихильність оточення.
«З дитинства батьки вкладали в нас душу. Вони робили все, аби ми виросли дружніми, хорошими, добрими людьми та були опорою одне одному. Дійсно так і було. Ми були неймовірною командою, завжди нерозлучною та здатною подолати будь-які труднощі на своєму шляху. Оскільки наш Вітя був наймолодшим, ми йому казали, що в нього є надійне плече – старший брат та сестричка, які допоможуть, порадять і підтримають…», - розповідають брат Юрій та сестра Людмила.
З 1985 по 1994 рр. хлопчик навчався у Дружненській неповній середній школі. Школа в селі була 9-річною, тому батьки вирішили, щоб Віктор в 1994 – 1996 рр. продовжив навчання в Красилівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №5 (нині Красилівський ліцей). Закінчивши 11 класів, навчання у вищому навчальному закладі не продовжив.
У рідному селі проходили його найкращі роки дитинства. Вони були сповнені радості та захоплюючих справ. Любов до будівництва ніколи не полишала юнака. Проживаючи поряд з батьками, ще з малих літ Віктор не випускав молоток з рук та даремно часу не гаяв. Завжди знаходив декілька дошок, з яких майстрував годівниці, клітки для кролів, лавки та багато іншого. І ще захоплювався садівництвом, що не дуже притаманно для чоловіків. Віктор обожнював щось садити, поратись в землі. Його стихією була природа.
«Окрім садівництва і будівництва, наш Вітя дуже любив тварин. Та й не тільки Вітя, старші: Юрій та Люда теж любили, але Віктор найбільше. Окрім того що він розводив кролів, він завжди приносив з вулиці маленьких кошенят та цуценят. Ми його сварили, бо ж своїх тварин вистачає. Але тим оченятам не можливо було заборонити… не дивлячись на це, він був дуже хорошою дитиною, завжди допомагав по господарству, слухався, був старанним. Коли старші діти одружилися, мали свої сім’ї, Віктор став для нас ще більшою опорою, на яку ми могли надіятись…», - розповідають батьки Віктора.
Згодом Віктор зрозумів, що він дорослий і завжди сидіти на батьківських плечах йому не дозволить совість. Тому юнак вирішив, що потрібно заробляти власні кошти та думати про своє сімейне становище. Почав їздити за межі України, де працював на будівельних роботах. Однак хлопця завжди тягнуло на рідну землю, досить часто він приїздив, щоб відвідати рідних та обійняти своїх улюблених племінників. Після років праці за кордоном, він вирішив назавжди повернутися на Батьківщину. Віктор будував плани на майбутнє. Мріяв, що знайде ту саму – єдину, що збудує власний будинок, на подвір’ї якого цвістимуть красиві квіти та бігатимуть діти. Але здійсненню мрії завадило повномасштабне вторгнення.
Віктор Горін з перших днів хотів стати на захист нашої держави. Але він боявся за здоров’я батьків, аби ті не хвилювалися. Певний час допомагав знайомим військовим. Проте коли захиснику була вручена повістка, він відразу прийшов до військкомату.
«Коли ж нашого брата мобілізували, ми не розуміли, як він там зможе щось зробити. Вітя дуже все жалів, кожну тваринку, квіточку. У все це він вдихав життя, а там на війні потрібно було бачити різне. Проте ми не стали заперечувати, ми підтримували його бойовий дух, як тільки могли. Ми завжди повторювали, як в дитинстві, що в нього є надійне плече – старший брат та сестра», - розповідають брат Юрій та сестра Людмила.
24 серпня 2023 року Віктора разом із побратимами відправився на військові навчання у місто Звягель (з 1795 по 2022 рік — Новоград-Волинський) Житомирської області. Відразу після навчання, захисник виконував військові завдання в Чернігівській області. Однак через важку ситуацію на Донеччині, бригаду, у якій служив Віктор, було направлено в Покровськ, де воїн отримав сильну контузію. Через сильні ускладнення захисник був госпіталізований у військовий шпиталь Дніпра, згодом переведений в лікарню Шепетівки, а ще через деякий час – в лікарню міста Тернопіль. Коли здоров’я почало трішки покращуватись, захисника направили на реабілітацію в Микулин Тернопільської області.
Не дивлячись на тривале лікування та серйозні проблеми зі здоров’ям, Віктор продовжив службу в Збройних Силах України.
13 вересня 2024 року захисника знову було направлено на Донецький напрямок, де разом із побратимами виконував бойові завдання. Воював у складі 144-ї окремої піхотної бригади (144 ОПБр) 469-го батальйону.
«Важко пригадувати ті моменти, про які розповідав Віктор. Коли він телефонував, то про службу відмовчувався. У нього завжди було «все добре». Але ми ніколи не могли подумати наскільки брат був відважним та сміливим. На черговому завданні ворог розпочав артилерійський обстріл, одного із побратимів засипало землею. Віктор не побоявшись свисту куль над головою, почав руками викопувати його. Він тоді через телефон розповідав, що кликав інших на допомогу, проте жоден не відгукнувся. Усі боялись за своє життя. Віктор був наполегливим та продовжував рити землю, що дало можливість спасти життя побратима. Він ніколи не думав за себе, в першу чергу за когось. Можливо це і стало фатальним кроком у житті брата…», - розповідає сестра Людмила.
11 жовтня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Нью-Йорк Бахмутського району Донецької області гранатометник з позивними «Вікінг» і «Горєц» – загинув.
Востаннє нашому захиснику віддали військові почесті 21 жовтня 2024 року. Пострілами почесної варти сповістили всім, що на Дружненському кладовищі Красилівської громади, навіки спочив Герой – солдат Віктор Миколайович Горін.
Його подвиг назавжди в наших серцях. Ми не маємо права забути. Маємо жити так, аби бути вартими цієї втрати, цієї любові до України, яку він показав не словом, а ділом.
Вічна пам’ять і шана Захиснику України!
