ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА
Сьогодні, 6 липня, минає перша річниця від дня, коли за свободу, незалежність та територіальну цілісність України загинув її мужній Захисник – солдат Олександр НАПАЛКІН.
У цей скорботний день міський голова Ніла ОСТРОВСЬКА, секретар міської ради Ірина МОРОЗОВИЧ разом з працівниками старостату та жителями громади відвідали могилу Героя, поклали квіти та вшанували його пам'ять хвилиною мовчання.
Олександр народився 11 жовтня 1981 року у місті Красилові, що на Хмельниччині. З дитинства вирізнявся активністю та усмішкою, яка завжди піднімала настрій оточуючим. Володіючи природним лідерським хистом, він прагнув допомагати іншим, завжди був першим, хто відгукувався на чужу біду.
«Коли я згадую про дитинство сина, моє серце переповнюється теплом і ніжністю. Саша був активною, життєрадісною дитиною. Він обожнював гратися на вулиці з друзями, і його сміх завжди лунав, як музика.
Саша був добрим до своїх друзів, дуже любив тварин. Він не міг пройти повз бездомного кота чи собаку. Ця доброта проявлялася з самого раннього віку. Я вірю, що ця риса зробила його тим, ким він став у дорослому житті.
Коли народився Сергій, молодший брат, Саша завжди був таким турботливим і люблячим хлопчиком, і я знала, що він стане чудовим старшим братом. Він став його маленьким охоронцем. Постійно хотів допомогти: тримав його, бавив, коли я була зайнята, і навіть придумував ігри, щоб розважити, коли Сергійко починав плакати. Я спостерігала, як їхні стосунки міцніли, і це наповнювало моє серце радістю. Бачити їх разом — це найкраща нагорода для мене, як мами. Я думала, що так буде все життя. Але війна внесла свої корективи. На жаль, мій син став її жертвою.…, - зі сльозами говорить мати полеглого героя та продовжує, - Саша був простою доброю людиною, справжнім світлом у моєму житті, і я вдячна за те, що могла бути частиною його світу. Він завжди був готовий допомогти тим, хто цього потребував, незалежно від того, як важко було йому самому. Ця втрата — невимовний біль, який не подолати. Ніхто не зможе повернути Сашка, але його доброта, відвага та щирість житимуть у моїх спогадах. Олександр залишив свій слід у серцях людей, і його приклад служитиме натхненням для багатьох. Ми будемо пам'ятати про нього та дякувати за всі щасливі миті, які він дарував нам.»
З 1988 по 1997 рр. хлопчик навчався в Красилівській загальноосвітній школі I-III ступенів №3 (тепер Красилівська гімназія №3). Шкільна родина пам’ятає його, як доброго, щирого, працьовитого юнака.
Олександр завжди був активним та цілеспрямованим. Тому, закінчивши 9 класів, вступив до Красилівської філії Старокостянтинівського професійно-технічного училища №1 (нині Державний професійно-технічний навчальний заклад «Красилівський професійний ліцей), де здобув професію слюсаря з ремонту автомобілів.
У 1998 році, коли Олександр навчався в училищі, його життя несподівано змінилося: він познайомився з Валентиною. Вона була яскравою, енергійною дівчиною з безмежним почуттям гумору, і відразу ж привернула його увагу. Олександр зрозумів — це початок чогось особливого. Пара почала зустрічатися, і їхні почуття з часом лише зміцнювалися. Вони проводили разом багато часу, відвідували цікаві місця, ділилися мріями та планами на майбутнє. Валентина завжди підтримувала Олександра в усіх його починаннях, а він захоплювався її рішучістю та щирістю.
Коли у 2000-му році юнака призвали до строкової служби, їхні стосунки зазнали випробування. Олександр покинув рідне місто й вирушив в армію, але навіть на відстані їхнє кохання тільки зміцнювалося.
Строкова служба проходила в місті Львові, у військовій частині А3870. Там він виконував обов’язки водія пожежного автомобіля.
Через рік служби Олександр повернувся додому і зрозумів, що готовий зробити наступний крок. Він продовжив навчання в училищі та влаштувався на роботу водієм в пожежну частину Красилова. Невдовзі зізнався Валентині у своїх почуттях і зробив пропозицію, на яку дівчина погодилась. Після цього молода пара організувала весілля. В оточенні родини та друзів щасливі молодята пообіцяли один одному любов та підтримку на все життя. Їхнє спільне проживання розпочалося з мрій і планів про майбутнє, адже були впевнені, що разом зможуть подолати будь-які труднощі.
«Коли я вперше зустріла Сашу, я відчула щось надзвичайне. Це було ніби підказка долі, і вже в перший день знайомства зрозуміла, що він — той самий, з ким я хочу провести своє життя. Його усмішка і доброта справили на мене глибоке враження. Ми проводили багато часу разом. У 2000 році я проводжала його в армію, і чекала моменту, коли він повернеться. Коли Саша освідчився мені, моя радість не знала меж. Я звичайно погодилась, адже відчувала, що ми створені одне для одного. Наше весілля було 22 липня 2001 року та стало одним з найщасливіших днів у житті.
У 2002 році у нас народилася донечка Настя. Я побачила, як його очі сяяли щастям, коли Олександр став батьком, він просто не міг натішитися тим, що тримає дочку на руках. Настя була світлом нашого дому, а Олександр завжди був поруч, підтримуючи мене в усьому.
У 2009 році наша сім’я знову ощасливилась — народився син Назар. Саша був безмежно радий, що буде разом із сином ходити на рибалку, яку він так любив.
Ми любили проводити час разом, і наші вихідні часто перетворювалися на сімейні пригоди. Кожен день, проведений разом, робив нашу любов ще сильнішою. У нас ніколи не було розподілу обов’язків на жіночі та чоловічі. Ми робили все разом. Олександр не лише був чудовим чоловіком, а й батьком. Попри те, що часто був на роботі, він завжди знаходив час на сім’ю. Саша умів зробити кожну мить особливою, і я завжди буду вдячна за те, що в моєму житті була така чудова людина.» - розповідає дружина загиблого Героя Валентина Андріївна.
Щоб забезпечувати сім’ю всім необхідним, чоловік у вільний від основної роботи час займався будівельною справою. Згодом, звільнившись з пожежної частини, почав їздити на заробітки по містах України, виконуючи будівельні роботи. Чоловіку було важко сприймати те, що він не бачить, як зростають його діти. Невдовзі він влаштувався у товариство з обмеженою відповідальністю «Красилівський цегельний завод», який знаходиться в селі Слобідка-Красилівська. Завжди був відповідальним, працелюбним, тому його цінували як хорошого працівника.
«Наш тато – це людина, яка завжди була для нас взірцем. З раннього дитинства ми пам'ятаємо, як він працював на будівництві в різних містах нашої країни, намагаючись забезпечити нашу сім’ю всім необхідним. Хоча часто його не було вдома, його любов і підтримка завжди відчувалися. Тато ніколи не шкодував свій час, щоб присвятити його нам, коли повертався з роботи. Кожен його приїзд – це святкова подія, адже він привозив із собою не лише подарунки, а й теплі обійми та усмішку. Коли ж тато знайшов роботу в нашому рідному місті, ми нарешті змогли жити всі разом і знову відчули тепло сімейного вогнища. Це були радісні й незабутні моменти. Але війна змінила наше життя. Тато знову за тисячі кілометрів, а ми залишилися вдома, чекаючи на його повернення. Кожна його відпустка була короткою та швидкоплинною, але ми цінували кожну хвилину, проведену разом. Він завжди намагався бути поряд з усією великою родиною, яку дуже любив. У нашого тата була особлива сила – він вмів щиро любити, підтримувати, та завжди йти на допомогу. Ми гордимося тим, що він наш батько. Для нас він – не лише батько, а й наш герой, приклад мужності та стійкості. Ми знаємо, що незважаючи на відстань, він завжди поряд з нами. Тато – це наша опора, і ми завжди пам’ятатимемо, як багато він вклав у наше виховання. Він залишив у наших серцях незабутній слід і спогади, які допоможуть нам бути сильнішими в житті», - розповідають діти Олександра.
Коли розпочалася війна, Олександр одразу вирішив іти на фронт. Для нього захист Батьківщини був священним обов'язком. З перших днів повномасштабного вторгнення служив у підрозділі територіальної оборони, а 27 січня 2023 року був мобілізований до лав Збройних Сил України.
Пройшовши військову підготовку та навчання в місті Баштанка Миколаївської області, солдат Олександр Олександрович був приєднаний до складу 63-ї окремої механізованої бригади на посаду водія батальйону матеріального забезпечення.
На службі захисник «Мацьонький», так його називали бойові побратими, відповідав за логістику критично важливих вантажів для бойової бригади, таких як пальне, боєприпаси та продовольство. Його робота напряму впливала на успіх наступальних та оборонних операцій на Донецькому напрямку, зокрема Лиман, Краматорськ.
За період служби Олександр Напалкін мав три п’ятнадцятиденних відпустки. Остання тривала з 30 квітня по 16 травня 2025 року, але для рідних вона була наповнена найприємнішими моментами. Коли ж прийшов час повертатися на службу, прощання з сім’єю було важким. Вони зі сльозами на очах обіцяли чекати на його повернення.
Але 6 липня 2025 року під час виконання бойового завдання Олександр загинув у дорожньо-транспортній пригоді під містом Слов'янськ Донецької області. Новина про його смерть стала для рідних справжнім потрясінням. Усі їхні плани, мрії та надії розвіялися. Світ здавався пустим, позбавленим тепла та радості.
Олександру навіки — 43...
Зі слів рідних: «Коли загинув наш племінник, Олександр Оліщук, Саша приїздив на його поховання та сказав: «Якщо зі мною щось трапиться, поховайте мене в Кульчинах…».
Поховали Олександра Напалкіна на кладовищі села Кульчини.
У Героя залишились: дружина Валентина, діти: Анастасія та Назар, мама Валентина Євгеніївна та брат Сергій.
Пам’ять про Олександра НАПАЛКІНА назавжди залишиться у серцях жителів нашої громади. Ми довіку схилятимемо голову перед безсмертним подвигом Героя!
Вічна слава та шана Захисникові!
