ВШАНУВАЛИ ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА!
Сьогодні, 21 березня, минає друга річниця від дня загибелі в російсько-українській війні Героя сержанта Федора Степановича ЛЮЗАКА, який заради незалежності нашої Батьківщини, заради свободи її народу віддав найцінніше – власне життя.
З розповіді Люзак Росіни – доньки Героя:
«Весна, 29 травня 1975 року, в маленькому селі Котюржинці колишнього Красилівського району народився мій тато – ЛЮЗАК Федір Степанович. Сім’я була велика: мама Ганна, тато Степан, три старші сестри Неоніла, Олена, Галина і найменше щастя родини – Федір. Тато був найменшим у сім’ї, але найбільш окутаний любов’ю та турботою дитиною. Коли татові було 4 роки, померла його мама. Згодом його батько одружився вдруге, але нова сім’я до серця не припала, і мій тато почав жити з бабусею Устиною та сестрою Галиною, яка, майже, замінила йому матір.
Пам’ятаю, як розповідав, що ще з дитинства багато працював, допомагав родині та односельчанам. Чого не знав як робити, сам десь підчитає, спробує та й вже навчився. І зараз я та всі його знайомі в один голос скажемо, що в нього були золоті руки. Десь був в нього талант не вивчаючи ніде і нічого, вміти робити все. За що не візьметься, все буде готово. З якою гордістю в голосі він розповідав, що свій пай він заробив сам, працюючи з 11 років.
Коли запитувала його про хобі, то відразу була відповідь: «Риболовля».
І як боляче зараз заходити нам з мамою у гараж після смерті тата, бачити новесеньке рибальське спорядження, яке вже ніколи не буде використане. Останні роки свого життя, постійно говорив, що так хоче на рибалку, так хоче… Але ніяк не міг туди дістатися: як не робота, то город, то так не було часу. Тільки купляв все і мріяв, що колись поїде до річки, вимкне телефон, закине вудку і цілий день просидить на рибалці. Знав би він, що так і не виповниться ця мрія, не відкладав би все на колись…
За школу тато багато не розповідав, не любив він її. До 9 класу ходив у Котюржинецьку школу, а вже 10 та 11 класи закінчив у сусідньому селі Миколаїв, добираючись туди пішки кожного дня. Передивляючись його атестати, можу сказати, що оцінки були доволі хороші: все 4 та 5, і тільки фізика з математикою 3 бали. Завжди казав, як він не любив фізику, то страх, бо все знав на практиці, як зробити потрібно, а пояснити не вмів це. Пам’ятаю, як в мене в школі була тема про електричний струм, я плачу, бо не розумію нічого, а тато пояснює все як справжній працівник РЕМу.
Після школи тато закінчив училище у Чорному Острові та здобув освіту тракториста-машиніста, отримав водійське посвідчення на вантажних машинах. Проте вирішив розширити свій професіоналізм і заочно здобув освіту будівельника у Кам’янець-Подільському технікумі. Вивчившись, почав працювати трактористом у Котюржинцях, а у 1994 році його призвали до армії на 1,5 роки. Повернувшись, далі працював трактористом у рідному селі.
У 1999 році, у татовому житті з'явилась я, Росіна, дочка, яка через 23 роки буде бити в груди за свого тата, захищати його пам’ять і честь. Завжди!
Повернемося у 2005 рік, тато вирішує перекваліфікуватися на будівельника, бо попередня робота не приносить багато грошей. У цьому році закінчив Хмельницький професійно-будівельний ліцей за спеціальністю столяра, будівельника, тесляра. І так з перервами аж до 2020 року він працював будівельником.
2014 рік. Рік, який перевернув реальність всіх українців. 2015 рік перевернув життя нашої сім’ї. Татові дали повістку та призвали до армії. Служив у 24 окремій механізованій бригаді ім. Короля Данила у Луганській області до 2016 року включно. Завжди був переповнений бажанням помститися росіянам, вибороти нашу свободу та життя. Повернення додому було важким психологічно для усіх. Нам було важко зрозуміти почуття тата, а він не міг відійти від побаченого на сході і того, що бачив тут, вдома. Тато повернувся додому, але війна і почуття несправедливості залишились у серці.
Життя тата змінилось у 2020 році. Це почався період, коли він буквально “літав”, просто жив і насолоджувався, а біля нього кайфували і ми з мамою. Спочатку будував огорожу для медичного центру “Агапіт”. Тоді помітили “золоті руки” і світлу голову тата, та й запропонували йому посаду завідувача господарством в цьому закладі. Я навіть не можу передати, як тато любив свою роботу, відчував себе на своєму місці, розповідав про неї 24/7. Я навіть жартувала, що свою роботу любить більше, ніж мене.
Обзавівся в «Агапіті» не тільки роботою і знайомими, але й собакою Жулькою, яку просто обожнював. Зробив їй утеплену хатинку, кожного ранку заходив в «М’ясний маркет» на Леваді, а продавчині: «Доброго ранку! Як завжди?» Постійним делікатесом Жульки були курячі лапки і шиї. Згадую, що 25.02.2022 саме перед від’їздом у військову частину тато все одно поспішав на Леваду купити Жулі їсти. Зараз їжджу я до неї, а вушка і очі в неї вже два роки як пониклі…
24.02.2022 – день, який хочеться стерти із пам’яті. Татові дали повістку, призвали до лав ЗСУ як резервіста. Він горів цим, говорив тільки про відбиття ворога, хотів врятувати нас всіх. Так і 25 лютого казав: «А хто піде, як не я? Хто буде воювати? Хто врятує Україну?» Він дійсно був патріотом, вірив, що допоможе змінити все. Розмови про втечу від армії були під табу ще з 2014 року. Пам’ятаю цей день як жахіття: речі в поспіху збираються, обіймаю тата, і він швидко йде, щоб не побачили сліз в його очах.
Близько тижня він був на полігоні у Яворові Львівської області, а тоді приєднався знову до 24 ОМБр ім. Короля Данила 4 механізованої роти 2 механізованого батальйону. Знову Луганська область, різні міста, які не можна було називати. Розмови 1-2 рази вдень. Холод. Голод. Ситуація важка. Оптимістичних розмов стає все менше.
Останнім його місцем була Попасна, пекло на землі, місце страшної смерті. Про це ми вже дізналися потім всі. 19 березня 2022 року ми востаннє поговорили з татом. Пам’ятаю, що голос в нього був тривожний, попередив, що декілька днів не буде від нього дзвінка. Але цього дзвінка ми вже ніколи і не дочекаємось…
Пройшов тиждень, але нічого не чути. Я починаю дзвонити на гарячі лінії бригади, і мені кажуть, що мій тато - в списку безвісти зниклих з 20 березня. Сльози і страх. Проте надія не полишає нас.
Заходжу знову в телеграм керівника ЛНР і бачу список з страшними словами: «Люзак Федор Степанович». Список з 11 опізнаних вбитих росією людей, серед них і мій тато. Пишуть, що готові передати тіла, бо вони на території ЛНР, є номери. Додзвонитись я не змогла, хоч і знала, що вони захочуть. Вірити у це просто не хочеться, ще до останнього думаємо, що це просто вимагання грошей і все. Вирішили з мамою списатися із родинами із цього списку, всі вірили у краще.
8 травня 2022 року до мене дзвонить одна родина і дає номер, щоб ми зателефонували. Я дзвоню і це морг міста Дніпро. Назавжди запам’ятаю той співчутливий голос чоловіка, який повідомив, що мій тато загинув. Це був перший обмін мертвими військовими між Україною та росією. І 12 травня 2022 року весь Красилів стояв на коліні перед моїм татом. Це біль
[ 21 березня 2024 р. 12:48 ] Паша: сім’ї, біль народу.
Офіційно мій Герой загинув 21 березня 2022 року поблизу н.п. Новоолександрівка, Луганської області. При житті був нагороджений медалями «За участь в антитерористичній операції», «Учасник бойових дій», «Учасник АТО», «Знак народної пошани», «За службу державі», «За оборону рідної держави».
Також нагородили тата за Указом Президента орденом «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно), Почесним громадянином Красилова (посмертно), Почесним громадянином Заслучного (посмертно).
Проте ніякі медалі не лікують розбите серце, вічні сльози, і не повернуть ті добрі очі назад додому. Все, що залишається, це пам’ять, речі в шафі, інструменти в гаражі, Жулька в Агапіті і наш чорний кіт Бакс».
Сьогодні, в день загибелі Федора ЛЮЗАКА, заступники міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради Марина СЛОБОДЯНЮК, Сергій БРОВЧУК та керуюча справами (секретар) виконавчого комітету міської ради Тетяна РОМАНЮК разом з рідними Героя вшанували подвиг нашого Захисника, який воював за мир, за Україну, за нас, поклавши квіти на могилу Воїна та схиливши голови в хвилині мовчання.
Федір ЛЮЗАК назавжди залишиться в серці кожного з нас, як приклад патріотизму, незламності духу, добра, самопожертви та безмежної любові до України.
Вічна слава і шана Герою!
