ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА!
Сьогодні, 23 жовтня 2024 року, минає рік із дня загибелі нашого захисника – Віктора ДМИТРУКА із села Пашутинці.
Народився Герой 03 січня 1990 року.
Разом із старшим братом Миколою зростали дружніми, завжди гралися, допомагали один одному. Батьки змалечку прививали любов до праці, адже знали, що в дорослому житті їм буде легше.
Віктор зростав життєрадісний, завжди всім допомагав – ніколи не думав про себе, не міг сказати «ні». Як і переважна більшість його ровесників, любив грати у футбол, ходити на риболовлю.
Найбільше захоплювався розведенням кролів, був справжнім господарем.
З 1996 року по 2005 рік навчався у Веселівській ЗОШ Ι-ΙΙ ступенів. Навчання проходило добре, батьки завжди пишалися успіхами сина.
«Віктор Дмитрук був хорошим учнем. Товариський, ініціативний, він завжди мав власну думку і ніколи не боявся її висловлювати. Врівноважений, завжди на позитиві, умів гуртувати навколо себе однокласників. Завжди приходив на допомогу свої друзям», - згадують про нього вчителі школи.
Після закінчення 9-ти класів школи Віктор вступив до Красилівського професійного училища. Хоч і хлопчик найбільше любив розводити кроликів, професію все таки обрав більш чоловічу – слюсар з ремонту транспортних засобів (автослюсар).
В училищі у Віктора було багато друзів, знаходити спільну мову будь з ким давалося легко. Коли йому було 17 років, познайомився із хлопцями, які на той час підзаробляли кошти працюючи на будівництві. Вирішивши покинути навчання, Віктор разом із друзями, поїхав у Хмельницький на «халтури».
Згодом хлопець влаштувався працювати на теж саме підприємство, де працював батько. Робота на підприємстві тривала недовго, адже на будівництві йому подобалося більше. Юнак завжди був впевнений у собі, завжди доводив усі справи до завершення, навіть тоді, коли щось не виходило, він наполегливо йшов до бажаного результату.
Так сталося у житті, що хлопець не був одружений хоча завжди мріяв створити власну сім’ю. Він будував плани на майбутнє, працював та допомагав батькам. Але проклята війна обірвала перспективні плани, такі, здавалося б, прості, проте такі важливі життєві мрії.
«Не сміла йому сказати: «Сину, не їдь!» - адже це точно не був якийсь необдуманий патріотичний порив. Це дорослий чоловік і це його доросле рішення. Я все життя виховувала Віктора патріотом та прививала любов до рідної землі», - розповідає мама захисника.
Через декілька місяців після повномасштабного вторгнення, чоловік без вагань став на захист рідної країни. 27 червня 2023 року батьки, перебуваючи під стінами військкомату, випроводжали Віктора на військову службу. Це був останній день, коли чоловіка бачили рідні, оскільки відпусток за час служби йому не давали.
30 червня усіх військових добровольців відправили до військової частини міста Рівного, де бійців розподіляли на бригади та, де вони проходили військові навчання. Через декілька тижнів після навчань, 20 липня, Віктора разом із побратимами відправили на один із гарячих напрямків фронту – Харківський, де точилися запеклі бої із ворогом. Невдовзі бригаду передислокували на Запорізький напрямок, де довгий час Герой боронив рідну землю та нищив підступних окупантів.
Валентина Анатоліївна розповідає: «Коли мій син пішов воювати, було тривожно, адже одного сина ми уже втратили, на жаль, він помер та дуже боялися за Віктора. Ми бачили той жах, який робить ворог на нашій території. Ми бачили як гине невинний народ. А син постійно казав: «Не переживайте, ми їх сюди не пустимо». Віктор телефонував раз на день та щоразу повторював: «Все добре». 22 жовтня синочок зателефонував нам із батьком та попросив, щоб ми не хвилювалася, якщо він не виходитиме на зв’язок, бо вирушає на завдання. Ми розуміли, що там майже не було того зв’язку і він часто ходив на завдання, а телефон брати із собою заборонено. І після того голос свого синочка я більше не чула. 23 жовтня 2023 року дзвінка не було. Подзвонила я, а він не відповідав... Невдовзі представники військкомату міста Красилова сповістили нас, що Віктор зник безвісти під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Роботине Запорізької області.
Відтоді почалися пошуки нашого сина. «Пропав безвісти» – це ж не загинув!? І з полону бійці повертаються! Тож надію на зустріч із дорогою людиною ніхто не може забрати. Нас переповнювала тривога та надія, що він живий, можливо у полоні, ми чекали новин про його долю. Однак, після декількох місяців невизначеності, ми отримали підтвердження про найгірше — його загибель».
Завжди привітний та радісний – таким Віктора запам’ятають односельці, побратими і всі, хто знав та любив Захисника.
Сьогодні міський голова Ніла Островська разом із секретарем міської ради Іриною Морозович, старостою Митинецького старостинського округу Володимиром Мудем, працівниками старостату та рідними Віктора ДМИТРУКА вшанували пам'ять Героя хвилиною мовчання та поклали квіти до останнього місця його спочинку в селі Пашутинці.
Борючись за кожного з нас, за майбутнє нашої держави Віктор ДМИТРУК вірив в Перемогу і до останнього залишився вірним військовому обов’язку.
Вічна пам’ять та вічна слава захиснику України!
