ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА!
Сьогодні, 17 грудня, минає рік з того дня, як наша громада втратила ще одного воїна-захисника – солдата Володимира ІЛЬЧЕНКА
Народився Герой 30 липня 1998 року у селі Корпилівка Шепетівського району Хмельницької області. У сім’ї хлопчик зростав не один. Любив проводити час із старшою сестрою Богданою, завжди разом гралися. Згодом у сім’ї народився молодший братик Леонід. Батько та мама гідно виховували дітей та навчали їх бути добрими та світлими людьми.
З 6-ти років Володимир навчався у Грицівському ліцеї. Але так склалися обставини, що мама померла. Тато офіційно не був записаний у документах і тринадцятирічний Володимир став сиротою. Хлопчика було переведено в Антонінську спеціальну загальноосвітню школу-інтернат, де він продовжив навчання.
Зі слів педагогів Антонінської спеціальної школи Хмельницької обласної ради: «Володимир у нашій школі навчався з 7 класу. Він був хорошим, щирим, добрим, цілеспрямованим учнем та людиною прекрасної душі. Він був і залишається найкращим учнем школи».
З дитинства Володимир був незалежним від чиєїсь думки, завжди робив все по-своєму, як вважав за потрібне. Любив справедливість, захищав друзів, був справжнім воїном.
У вільний час обожнював футбол, настільний теніс, а також риболовлю.
Коли Володимир навчався у школі-інтернаті селища Антоніни, він часто ходив з хлопцями на стадіон грати у футбол, де познайомився з дівчиною на ім’я Леся. Спочатку вони були просто друзями, а згодом Володимир закохався у красуню, і їхні дружні стосунки переросли у таємні зустрічі.
Після закінчення школи-інтернату Володимир разом з Лесею поїхали навчатися у Хмельницький професійний ліцей №8. За старанність й відповідальність Володимира обрали старостою групи. Здобувши професію «Слюсар з експлуатації та ремонту газового устаткування «електрозварювальник», Володимир влаштувався працювати на виробниче підприємство «Агротехмаш». Довгий період часу молода пара винаймала квартиру у місті Хмельницькому, працювали та мріяли про щасливе сімейне життя.
У 2019 році закоханий хлопчина зробив Лесі пропозицію узаконити стосунки. Дівчина відразу погодилась, адже вони були знайомі ще з 14-річного віку. Накопичивши трішки коштів, у 2021 році Володимир та Леся відсвяткували весілля. Згодом молода пара дізналася, що стануть батьками та були в очікуванні народження маленького янголятки. Леся була у декретній відпустці, тому вирішили, що винаймати квартиру вже не будуть.
Сім’я переїхала у місто Красилів, де у Володимира була квартира, яку він отримав за державною програмою забезпечення житлом дітей-сиріт. Переїхавши у Красилів, хлопець продовжив їздити на роботу у м. Хмельницький.
У 2022 році в щасливому шлюбі народилася маленька красуня – донька Емілія. Молодий татусь робив усе для донечки, аби дати їй якомога більше любові, якою був обділений сам. Володимир був люблячим чоловіком та татом. У житті був дуже доброю, світлою та порядною людиною, він завжди усміхався, ніколи не скаржився на життя. Про нього завжди були гарної думки, адже чоловік був справжнім другом і хорошим колегою. Володимир був таким щасливим – донечка росте, поряд любляча дружина, будуються плани на майбутнє… Але жорстока війна змінила усе.
З початком повномасштабного вторгнення Володимир не сидів без діла, теж чим міг допомагав українським військовим. Восени, 6 жовтня 2023 року, він був мобілізований до лав Збройних сил України. Виявивши стійкість та мужність, пішов захищати Батьківщину від безжального агресора.
Дружина пригадує: «Як тільки Володимиру у м. Хмельницькому вручили повістку, я просила, щоб він не йшов, адже у нас малесенька дитина, та і він має статус дитини-сироти. Але Володимир сказав: «Я не збираюсь бігати та ховатись». Чоловіка відразу направили у місто Житомир, де усіх хлопців було розформовано на бригади. Військовослужбовець разом із іншими побратимами долучився до складу 95 бригади в/ч А1910 (ОДШБ) 13 батальйону 2 взводу 2 відділення 4 роти (десантно-штурмова бригада), де обіймав посаду старшого стрільця з позивним «Хмель». Згодом бригаду відправили на військові навчання у Польщу, де протягом 35-ти днів українські військові опановували нові знання та навики. Пройшовши навчання, вони відразу вирушили у найпекельніший напрямок Харківщини.
Складалося враження, що це спеціально було створено нову бригаду, яка прямуватиме на смерть, адже у тій бригаді жоден не служив та навіть не тримав ніколи зброї. Їх відправили без нічого, видали одного турнікета та напівпорожню аптечку. Я хотіла передати передачу, але мені сказали: «Передасиш, коли чоловік прийде із завдання». Казали також, що хлопцям усе видадуть, але фактично майже нічого не було».
Володимир був врівноваженим і цілеспрямованим, був прикладом для багатьох, не дивлячись на важке дитинство. У стінах дитячого будинку він навчився самостійно відстоювати свої кордони та боротися за своє щастя й місце на цій землі. Жодного разу він нікому не поскаржився та не сказав, що боїться чи жалкує про що-небудь.
«16 грудня ми ще спілкувалися, він повідомив, що йде на завдання, 18 грудня близько 19:00 у двері постукали представники місцевого військкомату, які сповістили, що Володимир зник безвісти. Я відразу не повірила, але відчувала, що щось сталося погане. Я відразу телефонувала до побратимів, але була тиша. Через деякий час до мене зателефонував сержант, який сповістив страшні слова та доповнив, що через масові атаки вони не можуть забрати тіло. Я не могла повірити в те, що мого чоловіка немає. Він був вірним присязі до останнього подиху, він пожертвував собою заради Перемоги, за нашу свободу! Я буду завжди донечці розповідати, що татко нас дуже любить, що татко – Герой. Він віддав найцінніше – це життя. А він так хотів жити... Можливо, якби у нього було хороше спорядження, то був би живий. Я дуже хочу, щоб петиція, яку я подавала, набрала відповідну кількість голосів, щоб у мене був документ, з якого наша донечка буде бачити, що тато Герой, а не просто чути з моїх слів… Вовчик був прекрасним чоловіком і татком. Ми з ним з 14-ти років разом… Він – найкращий з людей, яких я знаю. Завжди усміхнений, ввічливий, життєрадісний, надійний. Хороший друг, колега, завжди був готовий допомогти. Мав авторитет серед побратимів. Дуже любив життя, мріяв побачити донечку, яка буде бігти до нього в обійми, та, на жаль, загинув, так і не побачивши наживо, як вона пішла. Я відчуваю його любов і зараз. Вірю, що він є поруч і оберігає нас», – розповідає дружина.
В день загибелі Героя секретар міської ради Ірина МОРОЗОВИЧ, керуючий справами виконавчого комітету міської ради Тетяна РОМАНЮК вшанували подвиг нашого Захисника, поклавши квіти на могилу Воїна та схиливши голови в хвилині мовчання.
Володимир ІЛЬЧЕНКО назавжди залишиться в серці кож
ного з нас, як приклад патріотизму, незламності духу, добра, самопожертви та безмежної любові до України.
Вічна слава і шана Герою!
