6 березня, минає 10 років, як наш Герой – старший сержант Руслан ЯЮС загинув, боронячи рідний край.
Сьогодні, секретар міської ради Ірина МОРОЗОВИЧ, староста Дружненського старостинського округу СЕМЕНЧУК Валентина Володимирівна, вшанували пам'ять Захисника, який боровся за мир та незалежність України, поклавши квіти на могилу Воїна та схиливши голови у скорботі.
Руслан Степанович Яюс народився 19 листопада 1980 року у селі Дружне Хмельницького (колишнього Красилівського) району Хмельницької області у багатодітній сім’ї робітників Степана Трохимовича і Євгенії Олександрівни Яюсів. Мама, Євгенія Олександрівна, 24 роки працювала молодшою медичною сестрою в приймальному відділенні Красилівської районної лікарні (сьогодні – Комунальне некомерційне підприємство «КРАСИЛІВСЬКА БАГАТОПРОФІЛЬНА ЛІКАРНЯ КРАСИЛІВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО РАЙОНУ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ). Тато, Степан Трохимович, все своє життя працював майстром на Красилівському машинобудівному заводі (пізніше ВАТ «Красилівський машинобудівний завод»). У сім’ї росло та виховувалося п’ятеро дітей: старший брат Олександр, дві сестри Людмила та Лариса, наймолодша – Наталя, Руслан був четвертим.
Євгенія Олександрівна згадує: «Змалечку був надто спокійний. У школі нікого не ображав. Ріс Руслан добрим, співчутливим. До сестер і до нас добре ставився. Дуже любив батька, допомагав йому по господарству».
Степан Трохимович завжди говорив молодшому сину: «Будь чесним, справедливим, нікого не обманюй». Тато привчав Руслана до сільської праці, та й сам любив допомагати мамі працювати на городі. Батьки тримали кроликів, тож Руслан доглядав за ними. Коли був маленьким, то влітку рвав траву руками, а згодом косив косою, щоб нагодувати вухастиків. У вільний від уроків та роботи по господарству час брав м’яча, купленого батьками, біг на вигін, щоб пограти у футбол разом із друзями. А ще, як усі хлопчаки, з вудкою у руках любив ходити на риболовлю до сільського ставка та річки Случ, звідки повертався з уловом.
Навчався добре. У 1996 році закінчив Дружненську загальноосвітню школу (сьогодні – Дружненська гімназія Красилівської міської ради Хмельницької області). Хлопець з дитинства знав ціну шматочка хліба, адже був привчений до нелегкої хліборобської праці. Після школи Руслан вибрав робітничу професію та пішов навчатися у Хмельницьке вище професійно-технічне училище № 25 (сьогодні – Хмельницьке вище професійне училище № 25) за спеціальністю «Електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування» і отримав кваліфікацію регулювальника радіоелектронної апаратури та приладів.
Після закінчення училища Руслана призвали до лав Збройних сил України. Строкову службу розпочинав зв’язківцем у курортному місті Євпаторії (тимчасово окупована територія Автономної республіки Крим), згодом був переведений у м. Черкаси. Після служби працював на ВАТ «Красилівський машинобудівний завод» (АТ «КРАСИЛІВСЬКИЙ МАШЗАВОД»), товариствах «Завод «Атонмаш». Після одруження переїхав в с. Кременчуки, де проживав разом із дружиною Мирославою, а щоб бути ближче до сім’ї, знайшов роботу у товаристві «Старокостянтинівцукор». З 2013 року працював електромонтером ПАТ «Антонінське ХПП». Руслан хоч і жив окремо, але про батьків не забував, підтримував їх морально і допомагав фінансово.
24 березня 2014 року Руслана Яюса призвали у Збройні сили України. Мама розказує: «Руслан за станом здоров’я в армію міг не йти. Але він був патріотом, тож вирішив не ухилятися від свого обов’язку. Завжди казав, що йде захищати свою Батьківщину, сім’ю, родину, бо хоче, щоб швидше настав Мир…» Свою службу розпочав у військовій частині міста Старокостянтинова, де протягом 6 місяців проходив навчання. Йому випало служити у званні старшого сержанта старшим оператором протитанкового взводу вогневої підтримки 23-го мотопіхотного батальйону 93-ї окремої механізованої бригади. Служба відповідальна, і Руслан з честю та добросовісно ставився до її виконання. За період військової служби Руслан Степанович мав усього одну відпустку, яка тривала 3 дні, після якої солдата відправили на постійне місце військової служби в місто Запоріжжя.
Перебував у зоні АТО під Маріуполем, незадовго до загибелі, його перевели у місце постійного базування батальйону на військовий полігон «Близнюки» під Запоріжжям. Мама розповіла: «Його перевели на полігон через те, що 15 березня мав демобілізуватися. Але приїхав додому раніше… 13 березня, у труні. А не стало його 6 березня».
6 березня, близько третьої години ночі, у казармі на військовому полігоні «Близнюки» було знайдено мертвого військового 1980 року народження. Ним виявився Руслан Яюс. У нього було ножове поранення грудної клітки, від якого він і помер. Ось таке трагічне повідомлення надійшло рідним.
Зі слів Євгенії Олександрівни: «Були різні версії щодо загибелі сина. Серед них – і версія самогубства, хоч у документах цього не вказали. Але пропрацювавши 24 роки санітаркою у лікарні, знаю, що якщо привозять самогубця, то у документах саме це й написано. Нам дали висновок із зазначенням, що помер від проникаючого поранення у серце. Скажіть, може людина сама собі точним ударом засадити ножа у серце? Він що, хірург чи різник? Казали, що він був нетверезим... Але про це у лікарському висновку ані слова. Не вірили у версію самогубства ні сільський голова, ні інші односельці. Один з мешканців села разом із сином служив, разом за кілька днів мали повернутися додому. Він приїхав у рідне село саме на похорон друга, встиг. Розповідав, що Руслан відзначався відповідальністю, дуже чекав того дня, коли зможе повернутися у рідне село. Волонтери, які забирали тіло Руслана із Запоріжжя, дещо дізналися про останній день життя нашого сина. Він і ще кілька бійців стояли на варті. На них напали – хотіли відібрати зброю. Хлопці не дали цього зробити… Тоді загинули п’ятеро бійців. На кладовищі ми бачили, що у Руслана було побите обличчя та порізані руки, але що там насправді сталося, ми так і не дізнаємося…»
Батьки довгий час намагалися повернути добре ім’я свого сина, довести, що він загинув, захищаючи свою країну. Та й у документі, який отримали з військової частини, значиться: «Загинув при виконанні обов’язків військової служби». Довгий час мама носила у кишені телефон, їй здавалося, що син має зателефонувати, адже Руслан Яюс, перебуваючи на службі, міг подзвонити у будь-яку хвилину. Власних дітей у хлопця не було, але він дуже любив племінників, особливо Владаславу, дочку сестри Наталії. Під час служби на Сході надсилав батькам гроші та просив купити дівчинці планшет, про який вона мріяла. Гаджет Владиславі таки купили, тепер це у неї останній подарунок від дядька.
Загинув старший сержант 6 березня 2015 року. 13 березня того ж року, за бажанням рідних, Руслана Яюса поховали на його батьківщині у селі Дружне. Зустрічали Воїна живим коридором, навколішки з опущеними головами, з квітами, зі словами співчуття та подяки.
Скільки б не минуло років, біль втрати не вщухне, не зітреться пам’ять про Героя-земляка в літописі історії нашого краю. Він віддав
найцінніше, що мав, - життя за наш мир, за свободу нашої країни. Вічна шана та вічна пам’ять Герою!
Ми пам’ятаємо всіх, хто став на захист нашої держави, її суверенітету і територіальної цілісності у 2014 році, і дякуємо тим, хто захищає незалежність України сьогодні! Під час повномасштабної російсько-української війни на захист нашої свободи до лав ЗСУ призвано і рідних загиблого Руслана Яюса.
13 жовтня 2017 року на фасаді Дружненської ЗОШ І-ІІ ст. (сьогодні – Дружненська гімназія Красилівської міської ради Хмельницької області) відкрито та освячено Меморіальну дошку на честь воїна-патріота, що загинув у зоні АТО, Руслана Яюса. Портрет нашого мужнього земляка розміщено на Дошці Слави та Алеї Слави.
