ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА
Сьогодні, 4 липня, минає рік з дня загибелі нашого земляка, одного з найкращих синів України, який віддав своє життя, захищаючи рідну землю, свободу і майбутнє нашого народу – солдата Андрія ГЛАВАЦЬКОГО.
У цей день міський голова Ніла Островська разом із секретарем міської ради Іриною Морозович відвідали могилу Воїна, поклали квіти та вшанували його пам`ять хвилиною мовчання.
Народився Герой 13 січня 1980 року в багатодітній сім’ї. Зростав та проживав у місті Красилові Хмельницької області. Але так сталися обставини, що з дворічного віку вихованням Андрія займалася старша сестра – Лілія.
«Андрійко був найменшою дитиною у сім’ї. Через велику різницю у віці інколи здавалося, що він ніби мій син. Він зазвичай проводив час із моєю донькою, любили разом гратися. Оскільки я жила окремо від батьків, то неодноразово забирала братика до себе, а з 2-х років Андрій взагалі почав проживати з моєю сім’єю. У дитинстві він був дуже непосидючим хлопчиком. Любив рух, навіть якщо щось зробить, я його ніколи не сварила, адже він (пропри свою активність) був дуже добрим. Завжди всім цікавився, безмежно любив життя», – пригадує сестра.
З 6-річного віку навчався у Красилівській ЗОШ №1 (нині Красилівська гімназія №1). Навчання у школі проходило посередньо, адже хлопчик не любив сидіти, як йому здавалося, за нудними заняттями. Закінчивши 10 класів школи, протягом 1996-1998 рр. навчався у Красилівському професійно-технічному училищі №12 (нині Державний професійно-технічний навчальний заклад «Красилівський професійний ліцей»), де здобув професію «Штукатур, плиточник-облицювальник».
Після завершення навчання в училищі Андрій був призваний на строкову службу в Збройні сили України, яку проходив у військовій частині А0284 у складі Десантно-штурмових військ Збройних сил України, яка базується у м. Львові. Відразу після закінчення 1 року служби юнак повернувся у рідний Красилів та почав пошуки роботи.
Як уже згадувалось, з дитинства Андрій був непосидючим, тому у дорослому житті із роботою у нього виходило так само. Часто шукав щось нове. Працював на будівництвах, їздив на заробітки у Польщу, шукав різноманітні «халтури», але де б він не був, завжди про нього роботодавці казали лише хороше: «Якщо Андрій на роботі, то проблем немає. У нього все добре, все під контролем».
Згодом молодий чоловік зрозумів, що мріє повернутися додому, де його чекають. Він мріяв про свою сім’ю, про дзвінкий сміх дітей, які бігатимуть по дому. Так і сталося.
«Ми з Андрієм познайомились влітку 2002 року на святкуванні дня народження подруги, як виявилось, у нас було багато спільних друзів. На той час я виховувала уже сина від першого шлюбу. Тому надто уваги симпатіям відразу не приділяла. Андрій був дуже наполегливим, завжди подавав знаки уваги, навіть до мого сина ставився дуже гарно, як до рідного. Мене це підкорило, тому я дала ще один шанс на щасливе життя разом із ним. Невдовзі ми одружилися, народилася наша спільна дитина. Коли ми дізналися, що чекаємо немовля, чоловік сказав: «Син у мене вже є, хочу ще донечку», так і сталося. Коли народилася дочка, він сам їй обрав ім’я – Каріна. Андрій був дуже турботливим чоловіком та батьком, завжди в усьому допомагав, піклувався про дітей, вставав уночі годувати маленьку донечку. Але наше щасливе сімейне життя тривало недовго. Хоч ми і не проживали разом, Андрій ніколи не забував про дітей, завжди спілкувався з ними, допомагав, підтримував та виконував їхні забаганки», – розповідає дружина Марина.
Дочка Каріна доповнює: «У нас з татом був сильний взаємозв’язок. Він завжди вірив у мене, довіряв мені та підтримував. Завжди казав: «Пробуй все, у тебе вийде». Тато ніколи не заперечував і не відмовляв, якщо я хотіла спробувати щось нове. Коли щось не виходило, і я нервувала – заспокоював».
З початком повномасштабного вторгнення Андрій переймався долею України. Він багато допомагав друзям, які уже були на передовій. Неодноразово і сам рвався на захист Батьківщини, але страх, що діти можуть залишитися без батька, перемагав. Він розумів, що у кожного в житті свій шлях і свій хрест. Мабуть, немає нічого почесного і самовідданішого, ніж служба в армії та захист правди, добра і свободи. Тому під час мобілізації, у лютому 2024 року, військовий, не вагаючись, став на захист рідної землі. Службу проходив на 233-му загальновійськовому навчальному полігоні Сухопутних військ Збройних сил України (військова частина А4152 (польова пошта В1670), село Мала Любаша Костопільського району). Згодом захисника було направлено на військові навчання в Іспанію, де протягом 1 місяця військовослужбовець проходив термінове підвищення базового інструктажу з ведення бою за такими модулями: Базові інструкції з ведення бою; Напад; Оборона; Бойові операції в населених пунктах; Стрільба.
Зі спогадів сестри Лілії: «Я проживаю в Іспанії, і коли дізналася, що мій Андрій зараз тут, дуже хотіла з ним побачитися. На жаль, зустрітися нам вдалося наприкінці навчання, раніше не дозволяли. Брат дуже зрадів нашій зустрічі, адже за тиждень мав повертатись в Україну. А коли ми прощалися, він, приклавши руку на серце, сказав: «Все буде добре! Все буде Україна!» Я дуже пишаюся ним за його позицію».
Після повернення з навчань, чоловіка направили до військової частини А4951 (33-го окремого штурмового батальйону ЗСУ), яка розташовувалась у Бучанському районі Київської області, де він займав посаду навідника штурмової роти. Девізом частини є слова легендарного козака-характерника отамана Івана Сірка – «ЗДОБУДЕШ ВОЛЮ – ЗАСЛУЖИШ НЕБО», які, як ніколи, актуальні сьогодні. Довго в Україні військовий не затримався, його знову було направлено на військово-санітарну підготовку в Латвію. Протягом тижня Андрій вивчав тактичну медицину як бойовий медик (за алгоритмом МАRCH, що передбачає послідовність дій та надання домедичної допомоги в бойових умовах).
Після повернення у частину з військово-санітарної підготовки Андрія Віталійовича разом з побратимами направили на один із найпекельніших напрямків – Вовчанськ Харківської області, де тривалий час наші захисники стримували ворога на позиціях.
Андрій був справжнім прикладом для побратимів в прояві патріотизму, відданості своїй країні, адже знав, за що вони омивають нашу землю своєю кров’ю. Навіть в такий нелегкий час захисник завжди був оптимістом, тому підбадьорював друзів-солдат, налаштовував хлопців на бій. Він говорив: «Здаватися ми не маємо права, ми повинні боротися до останнього подиху».
Старшина, що служив разом із Героєм, розповідав доньці: «Андрія завжди брали старшим групи, коли йшли на завдання. Врівноважений, спокійний він міг винести набагато більше, ніж здавалося. Вмів вчасно зорієнтуватися в ситуації».
За час служби захисник телефонував рідко, і в більшості до доньки, якій розповідав про усе.
«Я знала, що спілкуватися з татом під час служби буде складно, тому з 17 лютого була домовленість, що він буде телефонувати до мене першим. Він щоразу в кінці розмови мене заспокоював: «Тримайся, не переживай. Якщо із тобою розмовляю – я
живий. Бережіть себе!» А ще тато перед відправкою на передову – у Харківську область – повідомив мені: «Карінуся, у разі якого випадку зі мною, до тебе можуть дзвонити, тому що я дав твої дані. Я знаю, ти сильна, ти справишся, – розповідає дочка Каріна. – Для мене тато був взірцем людини, на яку я хотіла б рівнятися, бути схожою. Ми ділилися усіма секретами із ним. Він знав усіх моїх друзів, які теж цікавилися, чи у нього все добре. Тато завжди усміхнений, товариський, щирий, оптиміст по життю, готовий допомогти всім і кожному. Таким він залишався до кінця свого короткого життя».
Дочка продовжує розповідь: «У свій останній вихід на «нуль» тато міг і не йти. 25 червня у нього був другий вихід на «нуль». Він подзвонив до мене і попередив, що вони йдуть на завдання, коли повернеться, зателефонує. А 26 червня – подзвонив і сказав, що під час бойового виходу їх накрили мінами та у нього і в багатьох побратимів контузії. Діставши мінно-вибухову травму, від евакуації в шпиталь відмовився. Він завжди казав: «Своїх хлопців не залишу». Востаннє з татом я спілкувалася по телефону 4-го липня. Він, як завжди, попередив, що йдуть на вихід, а після повернення – подзвонить. Я так і не дочекалася знову почути рідний голос. 5-го червня до мене прийшли представники Красилівського військкомату і сказали, що тато загинув».
До останнього подиху захисник був вірним військовій присязі, мужньо і безстрашно боронив рідну землю, але 4 липня, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Вовчанськ Харківської області, Андрій Віталійович Главацький – загинув.
10 липня 2024 року Красилівська громада провела Героя в останню земну дорогу. З усіма військовими почестями поховали Воїна на Алеї Слави міського кладовища.
За вірність військовій присязі, особисту мужність, самовідданість та героїзм, проявлені під час виконання бойових завдань, забезпечення суверенітету і територіальної цілісності України під час російсько-української війни, 8 вересня 2024 року міський голова Ніла Островська вручила нагрудний знак «Почесний громадянин Красилівської міської територіальної громади» рідним загиблого Андрія Главацького.
«Я пишаюсь своїм татом-Героєм. Татом з великої літери. Він завжди був для мене прикладом, моєю підтримкою та опорою, був мужньою людиною, яку ніколи ніхто не замінить. Перебуваючи в зоні бойових дій, ніколи не скаржився на важкість несення служби, завжди старався підтримувати дух інших, переконуючи, що все буде добре, все буде Україна. Всі, хто знав мого тата, говорять, що такі добрі, щирі люди, як він, зустрічаються вкрай рідко. Війна забирає найкращих…» – написала Каріна у зверненні присвоїти державну нагороду Герой України (посмертно) своєму батьку.
Світла пам’ять про Андрія ГЛАВАЦЬКОГО назавжди залишиться в серцях вдячних земляків. Його подвиг — це символ незламності українського духу.
Ми пам’ятаємо! Ми вдячні! Ми не забудемо!
