ВШАНУВАЛИ ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА!
Сьогодні, 17 листопада, ми згадуємо річницю загибелі вірного сина своєї країни, мужнього Захисника – солдата Олександра ОКАРСЬКОГО.
Народився Герой 27 січня 1981 року в місті Хмельницькому.
Батьки Олександра були військовими, тому досить часто змінювали місце проживання.
Коли хлопчику було майже 2 роки, сім’я переїхала в Угорщину, де його батьки проходили військову службу. Згодом знову переїзд – у Нахічевань – місто в Азербайджані, тут же з 7 років хлопчик навчався до 3 класу. Невдовзі за сімейними обставинами Людмила та маленький Сашко переїжджають у село Западинці, що на Красилівщині Хмельницької області, де проживала бабуся, мама Людмили Володимирівни.
Життя в мальовничому селі вплинуло на хлопця позитивно – він був простим, щирим, відкритим, загалом дуже хорошою дитиною. Виховання хлопчика лягло на плечі бабусі, адже мама в пошуках роботи поїхала у місто Хмельницький. З 4 по 11 клас він навчався в Западинській ЗОШ І-ІІІ ступенів.
«Саша дуже швидко дорослішав, не по роках, – ніби поспішав жити. Хапався за все, хотів усе встигнути. Причому намагався все зробити сам. І за що не брався – все вмів робити», – розповідає бабуся, Тетяна Антонівна.
Після закінчення 11-ти класів місцевої школи юнак не продовжив навчання, а присвятив себе військовій справі, пішов на службу в армію. Служба проходила у військовій частині А2339 села Дівички Бориспільського району Київської області. Там же він отримав звання молодшого сержанта та здобув військову спеціальність – топогеодезист (людина, яка готує дані для стрілянини, здійснюючи їх обчислення, швидко та в максимально зручному місці має зосередити артилерійський підрозділ для ведення вогню).
Повернувшись із армії, чоловік почав будувати плани на майбутнє. Він познайомився із прекрасною дівчиною – Людмилою та невдовзі запропонував узаконити стосунки. У щасливій молодій сім’ї народилися прекрасні діточки – синочок Антон та донечка Катруся. Молодий татусь був дуже щасливий, добре піклувався про рідних, а щоб гідно забезпечувати добробут сім’ї – влаштувався працювати будівельником та їздив у різні міста України.
«У нас народилися син Антон і донька Катруся. Чоловік здебільшого працював на будівництві. У проміжках між роботою, коли був удома, допомагав по господарству, виховував дітей. Для дітей тато був незаперечним авторитетом. Сину – справжнім прикладом для наслідування, а доньці – міцною опорою і надією. Діти тягнулися до нього, бо він вмів поводитися і розмовляти з ними, як із друзями», – розповідає дружина.
У домі завжди лунав грайливий дитячий сміх та щебіт діточок.
Олександр та Людмила з радістю споглядали, як росте їх малеча. Яким поважним і важливим Олександр почувався тоді, коли пишався цими простими моментами радості бути батьком… Життя набирало обертів...
І це могло тривати ще півстоліття, якби не війна…
З перших днів повномасштабного вторгнення рф на територію України, молодий чоловік розумів, що не зможе миритись з протиправними і жорстокими діями російської армії. Його не влаштовувало, що вороги порушують наші права та цінності, безсердечно забирають свободу і життя ні в чому невинних людей, вирішують за нас, чого ми хочемо, а чого – ні.
У липні 2022 року чоловік все ж таки вирішив, що не може чекати, тому сам пішов до Красилівського військового комісаріату, аби стати на захист своїх рідних. Тоді ж Олександру відповіли, щоб він чекав на дзвінок, його сповістять у разі потреби. Довгий час рідні та близькі відмовляли чоловіка не іти воювати, адже багато знайомих загинуло. Він і сам розумів, що уся робота впаде на плечі дружини та дітей, що їм буде важко. А найважче буде бабусі, яка так не хотіла пускати онука.
«До того, поки він отримав повістку, хисту до військової справи Олександр не проявляв. У нас були різні розмови про це, адже війна триває з 2014 року, і у нас багато друзів військові, батьки Олександра теж військові. Він просто, напевно, виношував у собі це, а з повісткою вирішив, що треба», – розповідає бабуся.
Коли ж на захист рідної землі покликала країна, пішов не вагаючись. У липні 2023 року був призваний на військову службу під час мобілізації, та поповнив ряди окремої штурмової Київської бригади, а саме 5-го штурмового батальйону військової частини А4010.
Відразу після розподілу, у серпні 2023 року, солдата-гранатометника протитанкового зводу роти вогневої підтримки разом із побратимами відправили на військові навчання в Англію, де 2 місяці вони навчалися роботі зі зброєю та першій медичній допомозі на полі бою. За зразкове навчання та виняткові результати був неодноразово нагороджений медалями та подяками.
Далі бійці, прибувши на територію нашої країни, ще один місяць проходили навчання, але тепер на рідній землі, після чого в жовтні з честю та гідністю відправились боронити цілісність нашої держави на Донецькому напрямку.
Попри щоденні бої, Олександр весь час сильно сумував за своїми найріднішими: дружиною та діточками. Спочатку старався телефонувати частіше, та після повернення з Англії говорили зрідка. Завжди казав: «Усе буде добре. Я повернусь!»
Коли у листопаді бригаду, де був захисник, відправили на завдання на Донецький напрямок, тоді ж зв’язок із чоловіком перервався. Рідним надійшло прикре сповіщення – безвісти зниклий. Мама, бабуся, дружина довго чекали його дзвінка, у всіх була надія, що він живий. Але невдовзі рідним знову надійшло сповіщення: «17 листопада 2023 року під час здійснення заходів оборони внаслідок артилерійського обстрілу окупантів поблизу населеного пункту Кліщіївка Бахмутського району Донецької області Олександр Окарський (позивний – «Хміль») – загинув…»
Він відважно виконував свій обов’язок громадянина України. До останнього подиху вірив у Перемогу і хотів повернутися додому до своєї дружини, сина, донечки, мами та бабусі.
Свій патріотизм і щире серце Олександр залишив своєму сину Антону та доньці Катерині, які дуже сумують за своїм татом. Досі рідні не наважуються повідомити про смерть єдиного онука бабусі, Тетяні Антонівні, адже бояться за її здоров’я та серце.
Вона з нетерпінням чекає його приїзду, думає, що йому просто ніколи говорити з рідними по телефону. Адже змалку виховувала його гідно та наголошувала, що усе почате потрібно доводити до кінця…
Олександру назавжди 42 роки. Він захищав свій дім, свою родину, був чесним, завжди мріяв про краще майбутнє, мріяв бачити, як одружуються його діти, мріяв стати дідусем, але не судилося...
Міський голова Ніла Островська разом з секретарем міської ради Іриною Морозович, старостою Западинського старостинського округу Валентиною Константін, рідними Олександра ОКАРСЬКОГО відвідали останнє місце спочинку Героя, вшанували пам'ять хвилиною мовчання та поклали квіти на могилу.
Сьогодні, завтра, завжди пам’ятаймо про наших Захисників, які віддали за Україну та кожного з нас найдорожче – свої життя...
Вічна шана та вічна пам'ять Олександру ОКАРСЬКОМУ!
