Красилівська міська територіальна громада

Красилівська міська рада Хмельницької області

ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА!

Дата: 14.01.2025 12:44
Кількість переглядів: 77

Сьогодні, 14 січня, минає рік з того дня, як наша громада під час виконання бойового завдання втратила ще одного воїна-захисника Павла СТОРЧАКА, жителя села Кульчинки.

Міський голова Ніла Островська разом із секретарем міської ради Іриною Морозович, старостою Ларисою Бабаніною, адміністрацією школи, працівниками старостату та публічно-шкільної бібліотеки відвідали останнє місце спочинку Героя, вшанували його світлу пам’ять, схиливши голови в хвилині мовчання та поклавши квіти на могилу.

Народився Павло 10 вересня 1990 року в селі Новоселиця, колишнього Старокостянтинівського району (нині Хмельницький район Хмельницької області). Оскільки подружнє життя мами, Любові Миколаївни, не склалося, вона вирішила разом із дітьми переїхати у село, де народилася. Узявши тримісячного Павлика та старшу на рік донечку, Наталку, вирушили у рідні Кульчинки, що на Красилівщині. 

Поселившись у бабусиній хатині, вони стали облаштовувати родинне гніздечко. Односельчани привітно прийняли їх у рідному селі, допомагали та підтримували. Відтоді вони стали повноцінними жителями села. Дитинство Павлика складалось більше з обов’язків, аніж із дитячих забавлянок та дорогих цяцьок. Молода мама змушена була багато працювати, щоб забезпечити малечу всім необхідним, тому діти з ранніх років відчули  на собі господарські клопоти. 

Допоки мама на роботі, вони наглядали за курчатами, гусенятами та козами, випасали та годували їх. Заняття господарством і стало тією дитячою розвагою, яка була їм у радість. Дітей тішило те, як швидко бігають курчата, які кумедні маленькі гусенята. Раділи дивовижній квіточці, яка розквітла, або пташині на дереві, яку бачать вперше. Вони були дуже дружні, завжди тримались за руки, і якщо хтось ображав одного з них, інший завжди захищав. 

«Павлик дуже швидко подорослішав, – каже мама Люба. – У всьому хотів мені допомогти: і в городі, і по господарству. Він був веселим і непосидючим. А дерева, висота – то його пристрасть і хобі. Пам’ятаю, було в селі свято, Івана Купала. Тоді всі йшли з дітьми, бо ж привозили морозиво, солодощі просто на берег ставка. Узявши своїх, ми попрямували на свято. Там проводили різні ігри і конкурси. Було таке завдання: хто вилізе на верх дерев’яного стовпа (7-8 м висота),отримає дороговартісний подарунок. Молоді хлопці пробували свої сили, але так і ніхто дістатися до вершини не міг. Свято продовжилося, лунали пісні, аж тут хтось збоку каже: «Ой, чия то дитина на стовп полізла?» Я, як глянула, мало не впала: то ж мій Павлик! Йому було 11 років. І вже й гукати – не гукати, все одно не почує, бо більшу частину стовпа подолав. Музика стихла, стали всі спостерігати, затамувавши подих. Ось так і став переможцем мій Павлик! Як він тішився собою…»

Шкільні роки Павла – це передусім щасливе і безтурботне дитинство, сповнене любов’ю й ласкою рідних, цікаве пізнання нового, друзі, захоплення, перші спроби самореалізації, планування свого майбутнього. 

«У шкільні роки Павло мав багато друзів, навчався посередньо. Можливо, міг краще, але не хотів. Однак уроків ніколи не зривав, бійок не влаштовував», – пригадує класна керівниця Надія Володимирівна. 

Хлопець завжди мріяв про власний будинок, тому у 2005-му році, закінчивши Кульчинківську ЗОШ І-ІІ ступенів, вирішив здобувати професію, пов’язану з будівництвом. Павло вступив до Вищого професійного училища №4 міста Хмельницького, де здобув професію «Штукатур, лицювальник-плиточник, маляр».

Навчання давалось легко, та й практична робота теж подобалася хлопцю. За успішне проходження різних тренінгів отримував сертифікати та відзнаки. Після 3-х років навчання, у 2008 році, почав працювати в будівельній бригаді разом зі своїми ровесниками. Часто їздив працювати за кордон. Довгий час перебував в Естонії, та невдовзі все-таки повернувся на Батьківщину, де зустрів свою другу половинку.
Коли Павлові було 23 роки, він одружився на 18-річній дівчині Юлії з Ізяславського району. 

Маючи трішки власних заощаджень та завдяки підтримці рідних, молоде подружжя придбало власне житло у центрі села. Хоч і будинок  потребував незначного ремонту, але мрія хлопця мати власний дім – здійснилася.  Через рік подружнього життя у молодої сім’ї народився син, якого назвали на честь тата – Павлик. Невдовзі дружина Юлія знову ощасливила молодого татуся, народивши ще одного сина – Дмитрика. Але через різні обставини сімейне життя молодої пари тривало недовго. Хоч і пара не проживала разом, Павло ніколи не забував про своїх синочків, завжди їх навідував, купував гостинці, забирав до себе на літо. Чоловік мріяв дати своїм спадкоємцям усе те, чого не отримував сам, він мріяв, що навчатиме дітей своєї улюбленої справи. Але ранок 24 лютого 2022 року змінив його плани на майбутнє…

З перших днів повномасштабного вторгнення Павло вже був у військкоматі. Йому щоразу відмовляли, адже він не проходив строкової служби. Мама та сестра теж намагалися відмовити хлопця, але він безкомпромісно стояв на своєму: «Я маю там бути, я не боюсь нічого, я маю тих недолюдей знищувати». 

У грудні того ж 2022 року Павлу вручили повістку, а через два дні він проходив  бойову підготовку у військовій частині А2900 на військовому полігоні Житомирської області. Навчання тривали два місяці, згодом разом із побратимами відправився на схід боронити рідну землю.

7 лютого 2023 рік виконував бойові завдання під  Краматорськом Донецької області. Через часті обстріли ворога захисник був двічі поранений та проходив лікування в Краматорському шпиталі. Додому телефонував зрідка, щоб менше тривожити маму, лише надсилав повідомлення зі смайликами, що означали «Все добре!». Через ці повідомлення від побратимів отримав позивний «Смайлик».  

Зі спогадів мами: «Коли Павлик телефонував, то завжди розповідав про свої плани. Коли був у відпустці перед Різдвом, придбав новий світильник, який йому дуже сподобався, і навіть ще знайшов час вмонтувати його. Казав, що коли прийде навесні в чергову відпустку,  купить новий паркан, буде робити ремонт у хаті. Але не судилось дожити Павлику до весни, кляті рашисти забрали життя мого синочка…»

Ще за життя захисник був нагороджений іменною медаллю, яка призначена для  бійців 90-го окремого аеромобільного батальйону десантно-штурмових військ України. Крім того, йому вручили нагородний ніж 90 ОАеМБ.

Вічна пам’ять! Вічна Слава Герою!

Фото без опису


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій

Зареєструватись можна буде лише після того, як громада підключить на сайт систему електронної ідентифікації. Наразі очікуємо підключення до ID.gov.ua. Вибачте за тимчасові незручності

Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь