ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА
Сьогодні, 24 липня, минає рік з того трагічного дня, коли наша громада втратила свого Захисника – солдата Олександра СКОРОПАДА, який ставши щитом для народу, віддав найцінніше – своє життя, заради нашого завтра.
У першу річницю загибелі Воїна міський голова Ніла Островська разом із секретарем міської ради Іриною Морозович, старостою Митинецького старостинського округу Володимиром Мудем і директором Митинецької гімназії Іриною Ніколаєнко відвідали його могилу, поклали квіти та вшанували пам’ять хвилиною мовчання.
Народився Захисник 28 жовтня 1998 року в селі Митинці. Навчався в Митинецькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів (нині Митинецька гімназія). У шкільні роки Олександр був активний, добре навчався та мав гарну пам’ять. Хоч і щось йому було не до душі, але завжди виконував усі доручення. Він любив привернути до себе увагу, а з обличчя ніколи не сходила усмішка.
Висоцька Світлана Володимирівна, перша вчителька Олександра, розповідає: «Спогад. Це слово крає серце від думки, що Сашка немає. Болить у грудях, адже перед моїми очима маленький, усміхнений хлопчина, з допитливими карими оченятами. Сашко був завжди у центрі шкільних подій: брав участь в усіх можливих змаганнях, конкурсах, виховних годинах. Потрібно танцювати «дикі танці» чи «сніжинки» – Сашко танцює, співати у хустках – співає. Завжди підбадьорював та закликав інших однокласників. Він мав дуже гарну пам’ять і добре навчався. Пригадую відкритий урок у 2-му класі, на який Саша мав підготувати вірш, я і сама не очікувала, що він так зможе. Усі присутні із захопленням слухали маленького хлопчину та були здивовані, що такий великий вірш він запам’ятав та ще й без зупинки продекламував. Хлопчик мав добре серце, умів співпереживати, втішати та підтримувати. Кажуть, що війна забирає найкращих синів. А ми тут, на землі, повинні пам’ятати їхній подвиг. Наш Герой назавжди залишиться у нашій пам’яті! Герої не вмирають!»
«Мій Сашко завжди був веселим. Що б не сталося, він завжди задоволений та усміхнений. Постійно у всьому знаходив свої «плюси». У шкільні роки, прийшовши зі школи, вхопить велосипед і їде до хлопців. Моє серце ніколи не було на місці, адже куди б він не їхав чи не йшов, завжди знайде з ким побитись. Я його не сварила, знала, що син просто так першим не чіпатиме, а дасть здачі конкретно за щось. Він був за справедливість: не любив, коли когось ображали», – ділиться спогадами мама.
Коли Олександру було 10 років, народився молодший брат – Сергій. Сашко завжди допомагав батькам з його вихованням. Намагався знаходити час після школи посидіти з малим, оскільки знав, що батькам потрібно зробити роботу по господарству. А коли Сергій засинав, Олександр йшов допомагати батькам. Якщо роботи не було, то одразу біг до товаришів. Ставши дорослими, брати були постійно разом, допомагали один одному, а Сашко, як старший брат, завжди захищав молодшого.
Закінчивши 11 класів місцевої школи, юнак вступив до Державного професійно-технічного навчального закладу «Красилівський професійний ліцей», де здобув освіту за спеціальністю «Слюсар з ремонту автомобілів». Але працювати за фахом не судилося. Щоб не бути фінансово залежним від батьків, Олександр влаштувався працювати різноробом на пилораму у місті Красилові. Окрім тієї роботи, шукав додатковий підробіток, встановлював сонячні батареї.
Юнак завжди хотів бути першим серед однолітків, спішив жити. У 22-річному віці одружився. Здавалося, що це було кохання з першого погляду, та через рік молода пара зрозуміла, що поспішили. Сімейне життя не склалося, але це не стало трагедією для хлопця, адже життя продовжувалося. Він вірив, що ще знайде своє кохання та побудує міцну сім’ю.
5 квітня 2021 року, Олександр був мобілізований для проходження служби в лавах Збройних сил України. Спочатку усіх призовників розмістили в місті Василькові Київської області. Після прийняття присяги військового було направлено спочатку в Прилуки Чернігівської області, а потім – до Львова, де мало б завершитись його перебування на строковій службі. Але так і не судилося…
Ранок 24 лютого 2022 року змінив усі плани Олександра. Лють ворога він зустрів у Львові. Майже усі міста України здригалися від звуків вибухів. У кожній із соціальних мереж було повідомлення про початок повномасштабного вторгнення зі сторони ворога. Олександр, як і сотні добровольців, став на захист рідної землі та у вересні того ж 2022 року підписав контракт зі Збройними силами України. Там же, у Львові, хлопець проходив військові навчання, після яких разом із побратимами відправився на передову. Як стрілець-санітар 1-го штурмового відділення 1-го штурмового взводу 2-ї штурмової роти військової частини А3488, він нищив ворога та рятував життя побратимів. Тому за старанність, розумну ініціативу та сумлінне виконання конституційних, бойових (службових) обов’язків з надання відсічі збройній агресії російської федерації на території Донецької області та з нагоди 10-ї річниці створення в/ч А3488 старший солдат Олександр Валерійович Скоропад був нагороджений грамотою.
Зі спогадів батьків Олександра: «Перебуваючи на службі, Сашко не мав змоги приїжджати часто, у нього було всього лише декілька відпусток. Остання перед самим Новим 2024 роком. Телефонував він теж зрідка. Спочатку ігнорував розмови, щоб нічого не засікли вороги, бо телефони могли прослуховуватись. Потім він телефонував по можливості. Не завжди міг повідомити, що не виходитиме на зв’язок два, три чи вісім днів. Але коли телефонував, то ніколи не жалівся, говорив, що у нього все добре, що приїде. Одного разу лише розповідав, що сиділи в окопі дві доби разом із побратимом, ділилися одним маленьким батончиком та смоктали вологі серветки, бо не було води. Наш син завжди міг знайти вихід з будь-якої ситуації».
25 березня 2024 року внаслідок сильних обстрілів в Костянтинівці Покровського району, захисник із позивним «Бандера» був сильно поранений. Але попри це він продовжував боротьбу за цілісність нашої держави.
24 липня 2024 року, через сильні переживання за побратимів, у молодого захисника стався серцевий напад. Серце Олександра зупинилося назавжди.
«Він тривалий час не виходив на зв’язок. Ми телефонували майже щоденно, але завжди у слухавці чули слова, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. Я не хотіла вірити в найгірше, молодший син заспокоював, завжди повторював: «Мамо, ти ж знаєш Сашка, може, телефон загубив, номер не пам’ятає…». Та коли надійшло повідомлення, що він з’явився у мережі, я відразу набрала номер. У слухавці я почула чужий голос та страшні слова: «Саши больше нету…» Я не могла повірити в цю страшну реальність. Ми більше не побачимо нашого синочка, – розповідає згорьована мама Героя. – Пізніше нам розказали, що він був сильно поранений. Побратими забрали нашого сина з поля бою та віднесли у ту ж хату, де вони переховувались. Там Саша був ще із одним пораненим хлопчиною. Коли інші йшли на завдання, ті, що залишались, мали зготували щось поїсти і зробити душ, щоб можна було помитись. На жаль, вісім захисників так і не повернулись, що стало фатальним для Олександра. Через сильні поранення та хвилювання за побратимів, у мого сина стався серцевий напад – серце зупинилось назавжди».
29 липня 2024 року Олександр Скоропад назавжди повернувся на щиті у громаду, де мешканці живим коридором пам’яті та шани зустріли Героя. Поховано Захисника на кладовищі в його рідному селі Митинці.
Йому навічно 25...
Ім’я Олександра Скоропада назавжди залишиться з нами. У наших думках. У наших серцях. У вільній Україні.
Низький уклін родині. Вічна пам’ять і шана.
Слава Герою!
