ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА
Сьогодні, 4 жовтня, у цей осінній день, минає рік відколи пішов у вічність наш земляк, відважний Захисник України – старший сержант В'ячеслав ПОЛЯК.
Цього скорботного дня міський голова Ніла ОСТРОВСЬКА разом із секретарем міської ради Іриною МОРОЗОВИЧ відвідали місце поховання Захисника, вклонилися його світлій пам'яті, поклали квіти та вшанували життя Героя хвилиною мовчання.
В'ячеслав народився 23 травня 2001 року в селі Слобідка-Красилівська Хмельницького району Хмельницької області. Коли йому було 3 роки батьки вирішили жити окремо, однак завжди підтримували спілкування. Тому Славко ніколи не був обділений любов’ю та зростав в атмосфері добра.
Переїхавши разом із мамою в місто Красилів, почав відвідувати садочок в костелі Пресвятого Серця Ісуса. Славку дуже подобалося ходити туди, адже часто дітей разом з батьками возили на різні екскурсії, море, гори. У 2007 році хлопчик був зарахований до 1-го класу Красилівської загальноосвітньої школи I-III ступенів №1 (з 2021 року Красилівська гімназія № 1). Окрім шкільних занять В’ячеслав навчався в класі театрального мистецтва Красилівської дитячої музичної школи (нині Школа мистецтв). Однак після року навчання він не продовжив відвідувати заняття. Мама підтримала вибір сина, адже розуміла, що будь-яка справа має приносити задоволення. Покинувши клас театрального мистецтва він знайшов, як активно проводити свій час. Почав грати у футбол, настільний теніс. Ці види спорту подобалися хлопцю та приносили гарні результати. Неодноразово брав участь у змаганнях.
Коли Славіку було 8 років, помер тато. Мамі довелося робити усе неможливе, аби єдиний син не відчував смутку. Вона вдвічі більше віддавала любові та замінила хлопчику батька.
« Усміхнений, найкращий, найдобріший, єдиний, таким був мій син. - Так починає розмову Наталія Олександрівна, яка втратила у страшній війні свого єдиного сина В’ячеслава. - Мій син був мені цілим всесвітом, великий промінчик сонця, завжди посміхався, що давало сили жити далі. Коли ж сімейне життя не склалося, я переїхала зі Славчиком в Красилів. Він ходив в садочок, я влаштувалася на машзавод (АТ «Красилівський машинобудівний завод»). Їздили по путівках на море в Одесу, в Карпати. Він завжди й у всьому мені допомагав, а у вільний від роботи та навчання час разом каталися по місту на велосипеді й роликах. Також одним із його захоплень була рибалка. Частенько після шкільних занять або у вихідні вхопить велосипед і гайда з вудками у Вереміївку чи на Млини. Жодного разу не було, щоб приїхав без улову. Змалечку Славчик швидко заводив знайомства і міг подружитись із кожним. Друзів у нього завжди було багато і не лише серед однолітків. Я теж була йому, як подруга, ми могли розмовляти на будь-які сокровенні теми. У нас ніколи не було секретів. Я часто йому співала пісні та читала вірші. Якби хотілося повернутись в ті безтурботні часи…».
У 2011 році сім’я з певних причин повернулися назад у село, де В’ячеслав з 7-го класу продовжив навчання в Слобідко-Красилівській загальноосвітній школі I-II ступенів (тепер Слобідко-Красилівська початкова школа).
Юнак завжди був душею компанії. Його доброта та щирість приваблювали людей, тому в нього було багато друзів. Вони часто збиралися разом, обговорювали новини, грали в ігри та просто веселилися. В'ячеслав завжди мав гарні відносини з рідними по татовій лінії. Разом з братом Олегом проводили багато часу, ділилися своїми мріями й планами на майбутнє.
Закінчивши 9 класів місцевої школи, у 2016 році вступив до Хмельницького політехнічного фахового коледжу Національного університету «Львівська політехніка», де здобув диплом молодшого спеціаліста за спеціальністю комп'ютерна інженерія.
Хлопець з дитинства був дуже цілеспрямований. Тому після закінчення коледжу вирішив присвятити себе армії та служінню народу. В жовтні 2020 року вступив на військову службу за контрактом до Державної прикордонної служби України. Обіймаючи посаду зв’язківця проходив службу в селищі міського типу Вилок Закарпатської області.
Юнак мріяв про щасливе майбутнє, власну сім’ю. Однак усі плани були зруйновані ворогом…
З початку повномасштабного вторгнення, у 2022 році, В’ячеслав пройшов військові навчання у місті Львів та був зарахований до 7-го прикордонного Карпатського загону (Львівський прикордонний загін), де виконував обов’язки військового зв’язківця.
«Жодна мама цього не хоче — і я не хотіла — відпускати сина на війну. Але я не мала права вибору. Він вирішив йти — значить, так треба. З того часу, як Славчик пішов воювати — я його бачила лише тоді коли були відпустки, весь інший час переписувались та зідзвонювались. З перших днів війни син постійно вчив мене, як усе сприймати, як пережити найважче. Фактично, він змушував мене бути сильною. На той момент я не розуміла для чого мені це… Коли ми розмовляли по телефону син ніколи не жалівся, а навпаки казав, що все добре. Розповідав, що бачив Усика, коли той приїздив до них на схід. Йому подарували картину, яку малював побратим. У сина, ще фото є біля цієї картини. Також розповідав, що їм пощастило, адже у них був хороший командир, який стояв горою за свою бригаду. Побратими часто казали на Славу «син полка», бо він був молодшим», - розповідає мама В’ячеслава.
Пройшовши місячні військові навчання В’ячеслав Поляк разом із побратимами відправився на один із найгарячіших напрямків фронту - Донеччину. Після чергового завдання, тривалістю 3 місяці, влітку 2022 року, бригаду у якій служив захисник, було відправлено на 15-денну ротацію. За цей час він встиг побачити маму, друзів, однак про службу розповідав мало, хотів відпочити від тих моторошних кадрів. Відтак відпустка закінчилася і В’ячеслав знову відправився на службу.
У вересні 2023 року захисника відправили на військові навчання в Англію, де впродовж місяця навчався відпрацюванню штурму ворожих траншей. Повернувшись в Україну, у жовтні, В’ячеслава знову відправили у 15-денну відпустку. Після закінчення відпустки захисник разом з побратимами відправився на околиці Чорнобиля задля оборони територій від ворога.
Через деякий час було прийнято рішення про розформування бригади у якій служив захисний задля укріплення та збільшення особового складу іншого прикордонного загону. Тому 2 листопада 2023 року В’ячеслава було направлено в місто Рівне, де військовий перебував понад 2 місяці на збалансуванні.
Згодом військового приєднали до 3-го прикордонного загону імені Героя України полковника Євгена Пікуса військової частини А9938. Обіймаючи посаду інспектора прикордонної служби 1-ї категорії, старшого радіотелеграфіста групи зв'язку 3-го відділу прикордонної служби (тип С), 3-ї прикордонної комендатури швидкого реагування, В’ячеслав продовжив боронити Батьківщину.
На цей раз загін було направлено на Луганщину, де бійці витісняли ворога з зайнятих позицій. Однак, 2 січня 2024 року бригаду передислокували на Лиманський напрямок — у Серебрянський ліс, у саме пекло бойових дій. Довгий час військові тримали певні позиції, проте без втрат не обходилось. За цей час захисників ніхто не змінював на позиції. 10 місяців В’ячеслав не бачив рідних, лише інколи знаходив можливість повідомити мамі, що все добре.
Всі ці три роки мужньо й сміливо, безстрашно та рішуче захисник боронив Україну. Брав участь в боях у найбільш гарячих точках Сходу нашої держави, зокрема на Донеччині, Луганщині. Неодноразово з побратимами брав у полон ворогів, задля подальшого обміну на наших військових. Здавалося все іде за планом і зовсім скоро ворог відступить. Однак підступність окупантів не прогнозована.
«…Син ніколи нічого мені не розповідав, аби я не хвилювалась. Але він на війні, як не хвилюватись? Коли була можливість говорити то я могла декілька разів повторювати, що його люблю і щоб беріг себе. 04 жовтня, в обід, це було 13:09 він надіслав повідомлення: «Зараз проблеми зі зв’язком, тому заходжу рідко.» - це було його останнє повідомлення. Коли я йому відповіла, нажаль він уже не прочитав ту смс. І більше на зв’язок не виходив. Я заспокоювала себе тим, що на завданні, немає часу й зв’язку. Однак 06 жовтня мені зателефонував побратим і сказав «у нас погана звістка…». В той момент земля ніби піді мною провалилась. Я не могла повірити, я не хотіла вірити…», - пригадує мама загиблого та продовжує, - через деякий час коли я намагалась дізнатися хоча би щось, побратими мені розповіли, що у ніч з 03 на 04 жовтня набирали землю у мішки задля укріплення, адже останні 2 тижні було по 2 штурми, які тривали понад 5 годин. Хоча до того теж були штурми, але не так довго і не часто. Їх це виснажувало чим скористались окупанти та закидали наших бійців гранатами».
Як з’ясувалось пізніше, 04 жовтня 2024 року в Серебрянському лісі зі сторони села Білогорівка Луганської області, виконуючи бойове завдання військових закидали гранатами. Серед численних поранених і ще більшої кількості полеглих був і В’ячеслав. На жаль його серце в той день зупинилось.
11 жовтня 2024 року старший сержант на щиті назавжди повернувся додому. Поховали військового на Алеї Слави міського кладовища в місті Красилів Хмельницької області.
За час служби був нагороджений нагрудним знаком «Ветеран війни - учасник бойових дій».
«Сява (позивний В’ячеслава) завжди сумлінно ставився до своїх обов’язків, завжди був готовий прийти на допомогу та підтримати. Він помінявся обов’язками з іншим побратимом, бо у того була травма. Разом з нами пішов нищити ворога. Хоч і змінив комп’ютер зв’язківця на автомат, але ніколи не забував про головне «не буде зв’язку − не буде нічого». Сява щоразу опановував нове, постійно саморозвивався, оскільки працював з сучасними технологіями – але про старий добрий паяльник теж не забував, бо ситуації бували різними й непередбачуваними. Як зв’язківець він мав добру винахідливість, що часто спасала нам життя. Однак ми не змогли вберегти життя йому, яке забрали окупанти під час одного з бойових завдань. Завжди пам’ятатимемо того веселого, усміхненого пацана…», - так, зі слів мами, про нього відгукувались побратими.
На завершення Наталія Олександрівна доповнила, - «Я жила для сина, він був сенсом мого життя, моєю надією і опорою, мудрим порадником і захисником. А сьогодні залишилися лише спогади. І час зовсім не лікує стає ще важче, бо щоденно усвідомлюю, що більше ніколи не побачу своєї дитини, що вже немає мого синочка. Я пишаюсь Славчиком і дякую усім, що пам’ятають та згадують про нього».
Серце В'ячеслава Поляка билося в ритмі любові до Батьківщини. Його подвиг – це заклик до нас: любити Україну так, як любив він, боротися за неї, зберігати її свободу і честь.
Вічна слава та шана Захисникові!
