ВШАНУВАЛИ ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА!
Сьогодні, 14 квітня, минає рік від дня, коли зупинилося серце нашого земляка, мужнього Воїна та справжнього патріота своєї країни – старшого матроса Валентина НОВІЦЬКОГО.
У цей скорботний день міський голова Ніла ОСТРОВСЬКА разом із старостою Волицького старостинського округу Валентиною СТОРОЖУК, рідними та близькими Валентина відвідали місце поховання Захисника, вклонилися його світлій пам’яті, поклали квіти та вшанували його життя хвилиною мовчання.
Народився Валентин 15 лютого 1996 року в місті Красилові, де провів свої дитячі та юнацькі роки. З 2002 по 2011 рр. хлопчик навчався в Красилівській загальноосвітній школі I-III ступенів №2 (тепер Красилівська гімназія №2). Завжди був активним та цілеспрямованим. З 6-річного віку почав відвідувати Красилівську дитячо-юнацьку спортивну школу (з 2023 року ДЮСШ ім. Героя України Вадима Зеленюка).
Коли був вихованцем ДЮСШ, брав участь в: змаганнях з легкоатлетичного спорту; міжнародному турнірі з футболу; відкритті першості СДЮШОР (Спеціалізована дитячо-юнацька школа олімпійського резерву) з футболу серед юнаків; обласних літніх сільських юнацьких спортивних іграх, присвячених Міжнародному Дню захисту дітей; Спартакіаді школярів Хмельницької області 2011 р. з футболу; Республіканському турнірі з футболу в м. Кам’янець-Подільський; міському турнірі з футболу серед юнаків; ХХV Всеукраїнському турнірі з футболу пам’яті С.Г. Кузовенкова; Всеукраїнському турнірі з футболу на Кубок «Юність Надзбруччя»; турнірі з футболу «Господар – 2010»; турнірі команд ДЮСШ «Золота осінь»; традиційному дитячому турнірі з футболу «Господар – 2011» та ін..
Неодноразово команда, у якій грав хлопець, ставала призером змагань. Валентин отримував грамоти за активну участь в спортивному житті, дипломи та нагороди за зайняті призові місця.
Завжди усміхнений, енергійний, непосидючий, він користувався авторитетом серед однокласників та молоді. Щоразу був готовий прийти на допомогу, захистити слабших і боротися за справедливість.
Зі спогадів мами загиблого Героя, Світлани Анатоліївни: «Я щоденно згадую про свого сина Валентина, якого вже нема. У 2025 році його життя обірвалося, але в моїй пам’яті він завжди залишиться малим хлопчиком, живчиком та маленьким шкідником. Неодноразово доводилось у школі червоніти за нього. Коли у 2000 році в нашій сім’ї народився молодший син Владислав, брати стали єдиним цілим. У дитинстві обожнювали гратися на вулиці: з друзями ганяли м’яч, каталися на велосипеді, лазили по деревах. Вони знали, як цінувати кожну мить. Старший Валентин завжди захищав молодшого та старався прищепити любов до футболу. Втім молодший Владислав захоплювався брейкдансом. Це була, мабуть, єдина відмінність між синами. Оскільки в дорослому житті їх захопленням стали будівельні роботи».
Закінчивши 9 класів у 2011 році, Валентин вирішив навчатися в Державному професійно-технічному навчальному закладі «Красилівський професійний ліцей». Тут у 2014 році отримав диплом з відзнакою та здобув професії слюсар-ремонтник та слюсар з ремонту автомобілів. Навчання хлопцеві було до вподоби, тому він додатково пішов навчатися за спеціальністю електрозварник на автоматичних та напівавтоматичних машинах III (третього) розряду. За високі досягнення в навчанні неодноразово був нагороджений подяками та грамотами. Батьки Валентина часто отримували подяки від адміністрації ліцею за належне виховання сина та його досягнення в навчанні.
Після здобутих професій, юнак вирушив в Одеську область. Там він влаштувався на роботу, але за спеціальністю працювати не довелося. Та Валентин знайшов себе в іншій діяльності. Працював на будівельних роботах в товаристві з обмеженою відповідальністю Хай-Рейз Констракшнз Холдинг на посаді бетонника, стропальника (це той, хто вміє якісно та правильно підготувати вантаж до переміщення, а також стежить і коригує переміщення вантажу підйомним краном). Колега по роботі навчав Валентина фасадним роботам. Так він зумів швидко й успішно освоїти ще одну справу.
Через деякий час повернувся у рідний Красилів, де вирішив відкрити власну справу. Підібравши свою команду, виконував висотні роботи будь-якої складності як в рідному місті, так і в області. До робіт Валентин залучав і рідного брата Владислава, який мав велике бажання працювати разом. Навчав його усьому, що вмів сам, аби спільно розвивати улюблену справу.
«Пам’ять про старшого брата для мене досі жива і буде вічною. Ми завжди були нерозлучними. Разом ходили до школи, гралися із сусідськими дітьми. Валентин захоплювався спортом, тому ми завжди грали на вулиці у футбол. Коли приходило літо, часто бігали до річки. Для мене старший брат був не просто родичем, а наставником і другом. Він навчив цінувати дружбу, любов і важливість підтримки один одного. Коли брат пішов на війну, спогади про щасливі моменти стали ще дорожчими. Валентин розповідав про своє життя на лінії вогню, про досягнення та труднощі, і серед тих слів було відчутно мужність і відвагу. Також зі свого боку я його підтримував. Як тільки його призвали я замовив йому маленькі шеврони з його позивним, який у нього ще зі шкільних років – «Новік». Здавалося дрібниця, але він це цінував. Ми багато чого не встигли зробити разом. Війна обірвала всі плани… Кожний спогад про старшого брата приносить із собою тепло, але водночас і нескінченний біль. Тепер я вперше усвідомив, що таке справжня втрата», – розповідає молодший брат Владислав Русланович.
Валентин завжди мріяв про велике та щасливе майбутнє, і його серце билося від щастя, коли зустрів Надію. Їх об'єднували спільні інтереси та мрії. Коли чоловік робив їй пропозицію, згадував, як з першого погляду зрозумів, що вона – та єдина. У 2015 році одружились. Через рік сімейного життя у щасливому шлюбі народилась донечка Оксана, яку рідні лагідно називають Ксюша. Здавалося, що життя набирало нових обертів. Проте їхнє мирне життя було порушене. Війна почалася несподівано…
З початком повномасштабного вторгнення багато друзів та знайомих пішли боронити землю. Валентин теж хотів йти, однак рідні переконали, що допомога з тилу теж досить важлива. Відправивши доньку з дружиною до Італії, задля їхньої безпеки, продовжив працювати та допомагати знайомим військовим, у яких з перших днів було багато запитів. Також Валентин проявив мужність та людяність, займаючись благородною справою – возив допомогу на деякі з найбільш постраждалих територій, зокрема в Бучу. Він не лише привозив необхідні продукти та медикаменти, але й евакуював людей, які потребували допомоги, а також тварин, які потерпали від наслідків війни.
У 2023 році Валентин і Надія вирішили розлучитися. Можливо, розлучення було складним етапом у їхньому житті, але вони вирішили, що це не означає втрату батьківської ролі. Валентин завжди підтримував зв'язок з Ксюшею. Йому було важливо, щоб дочка відчувала його підтримку та присутність.
Згодом у житті чоловіка з’явилась нова симпатія. Разом з Анною вирішили почати спільне життя, утворивши цивільний шлюб. Через деякий час вони дізналася, що їх чекає приємне доповнення. Коли на світ з’явилася донечка Єва, їх життя наповнилося світлом і сміхом. Валентин проводив багато часу із сім’єю, доглядаючи за Євою. Кожен її перший крок, кожне перше слово ставали важливими моментами в його житті. Однак, деколи життя вносило свої корективи.
Валентин розумів, що ситуація на фронті не з легких і що захищати свою країну – це святий обов'язок кожного патріота. Попри незначні проблеми зі здоров’ям 22 листопада 2024 року Валентин був мобілізований Хмельницьким обласним територіальним центром комплектування до Збройних Сил України. Захисник був направлений в село Грузевиця Хмельницької області, до військової частини А3013, і тут прийняв присягу на вірність державі. Після 2-х місяців перебування у частині бійця направили в Миколаїв, де разом з іншими захисниками поповнив ряди 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського 2-го батальйону морської піхоти військової частини А0216. У бригаді старшого матроса було призначено на посаду старшого стрільця-оператора та направлено, разом з побратимами, в Донецьку область на військові навчання.
Проходячи військові навчання, Валентин сильно захворів й потрапив у госпіталь. Однак з кожним днем прагнення чоловіка захищати рідну землю зростало. Покинувши, раніше ніж потрібно, госпіталь – повернувся до побратимів та продовжив навчання. Після їх закінчення відправився разом з побратимами на Покровський напрямок. Швидко зарекомендував себе, як відважний і самовідданий солдат, завжди готовий прийти на допомогу товаришам. Виконував бойові завдання різної складності і завжди був вірним військовій присязі.
Зі слів мами загиблого Героя: «Для мого сина зона бойових дій стала місцем, де він справді розкрився. Я бачила, як він стає мужнішим, впевненішим у собі. Хоч і телефонні розмови були короткими, але Валентин постійно говорив про свою службу, про товаришів, з якими готовий був йти до кінця. Як тільки він долучився до бригади, то сказав мені: «…мамуль, це ж морська піхота, це, звичайно, жесть, але це круто, ти можеш мною пишатись…». Також він розповідав про своє навчання на базуках (ручний протитанковий гранатомет), як спас побратима, витягнув його з під обстрілів. Я пишалася ним та буду пишатися до останнього, але разом з цим мене лякала думка про те, куди може завести його шлях. Кожного разу син намагався заспокоїти, хоча сам добре знав, що служба — це небезпечно. Останнє, що мені повідомив син це: «Мамуль, я їду на завдання, маємо охороняти склади…». Після цього зв’язку з ним уже не було. Про найгірше навіть гадки не було, ми чекали коли він зателефонує…
Як з’ясувалося пізніше 9 квітня 2025 року син отримав важке поранення під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Богданівка на Донеччині та був направлений до лікарні. Єдине, що найбільше обурило «Чому нам весь цей час нічого не казали?»…».
Лікування захисника тривало з 9 по 14 квітня в КП «Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. І. І. Мечникова». Весь цей час рідні чекали хоча б якусь звістку, «де?» та «що?» із Валентином. Проте рідним повідомили лише тоді коли Герой помер – 14 квітня.
Йому назавжди 29…
Поховано Валентина Новіцького з позивним «Новік» на місцевому кладовищі села Волиця.
Загибель Валентина стала важкою втратою для його близьких, проте його нащадок продовжує жити далі – це син Ростислав, який народився 30 квітня 2025 року, після його смерті. Тому, його історія не закінчується, а втілюється в новому поколінні, яке може надалі здійснювати добрі справи на його честь. А для рідних це можливість відчути частинку Валентина, його риси, силу та доброту, якими він відзначався.
Ми всі в неоплатному боргу перед Валентином Новіцьким і кожним Героєм, що боронить нашу Батьківщину. Валентин – один із тих, хто заплатив найвищу ціну за свободу нашого народу, і ми повинні шанувати і цінувати цей подвиг!
Вічна слава й шана Захиснику!
