ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА!
Сьогодні, 6 травня, минає друга річниця від дня, коли наша громада втратила свого Захисника, відважного військовослужбовця, який віддав своє життя за майбутнє України та нашу з вами свободу, жителя села Заставки – сержанта Олега СІНЧУКА.
Цього дня секретар міської ради Ірина МОРОЗОВИЧ разом з керуючою справами (секретарем) виконавчого комітету міської ради Тетяною РОМАНЮК, старостою Дружненського старостинського округу Валентиною СЕМЕНЧУК, родиною Олега, представниками Заставківської гімназії та Заставківського сільського будинку культури відвідали могилу Воїна, поклали квіти та вшанували його памʼять хвилиною мовчання.
Захисник народився 06 січня 1988 року в селі Заставки. З раннього дитинства Олег поєднував навчання з працею, що виховувало в ньому відповідальність і стійкість. З 1994 по 2003 рік він навчався в Заставківській загальноосвітній школі I–II ступенів, а паралельно, ще зі шкільних років, працював разом із батьком помічником механізатора: на тракторі, на жатці, виконуючи роботу, яка потребувала уважності й сили. Усього Олег відпрацював чотири літні сезони — з 2002 по 2005 рік, що стало важливим життєвим досвідом і загартувало його характер.
Здобувши дев’ять років базової загальної середньої освіти та перші трудові навички, Олег продовжив свій навчальний шлях у Красилівській загальноосвітній школі I–III ступенів (тепер — Красилівська гімназія №3), де навчався у 2003–2005 роках та яку закінчив з відзнакою. Тут він не лише поглиблював свої знання, а й зміцнював риси, що супроводжували його протягом усього життя: наполегливість, уважність і внутрішню дисципліну.
Зі спогадів мами Олега, Галини Іванівни: «Олег був другою дитиною в нашій родині. Він зростав разом із старшим братом Іваном, який став для нього справжнім наставником і другом. Саме Іван навчив його читати, відкривав перед ним світ цікавих історій, прививав любов до книг і знань. Мабуть, завдяки братові в Олега з ранніх років з’явилася жага до пізнання, бажання розуміти й відкривати світ.
На той час я працювала в бібліотеці, і Олег часто проводив там свій час. Він перечитав майже всі книги на полицях: від казок і пригод до енциклопедій. Кожна нова сторінка відкривала для нього новий світ і я бачила, як у ньому формується уважність і допитливість.
Коли Олег навчався в Красилівській школі, мені здавалося, що математика дається йому непросто, тож я хотіла, щоб він відвідував додаткові заняття. Але всі репетитори відмовлялися, казали, що йому це не потрібно. І коли нарешті одна вчителька погодилася прийняти його на пробне заняття, то й вона, поспілкувавшись з ним, лише сказала: «Йому не потрібні додаткові уроки. Він настільки швидко все розуміє, що ще й сам кого хочете навчить». Тоді стало зрозуміло, що мій син не просто розумний, а надзвичайно здібний і самостійний у навчанні.
Після закінчення школи перед Олегом відкрився новий шлях, шлях вибору, пошуку себе й становлення. Він вступив до Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут», однак згодом зрозумів, що обрана спеціальність не зовсім відповідає його очікуванням і прагненням. Не бажаючи марнувати час, юнак вирішив працювати та здобувати практичні навички. Так він влаштувався на Київський експериментально-механічний завод «Металіст» оператором плазморізального апарату. Хлопець швидко опановував нову справу й відповідально ставився до роботи, проте довго затриматися не зміг — невдовзі його призвали на строкову військову службу.
Життя зробило новий поворот, замість заводських цехів на Олега чекало військове життя з дисципліною та відповідальністю. 07 листопада 2008 року він урочисто прийняв військову присягу й розпочав строкову службу в Авдіївці Донецької області. Служив у батареї управління та радіолокаційної розвідки на посаді старшого планшетиста. Цей період став для нього важливим етапом становлення, армійські будні загартували характер, навчили витримки, самостійності та чіткості в діях. Саме тут юнак уперше по-справжньому відчув відповідальність і значущість військового обов’язку та обов’язок захищати державу.
Після завершення строкової служби у 2009 році Олег повернувся до цивільного життя та влаштувався в Києві слюсарем у товариство з обмеженою відповідальністю «Метал-Буд». Робота вимагала точності, уваги до деталей і відповідальності, проте затримуватися там надовго він не планував. Наступного року він протягом 2-х місяців працював у товаристві з обмеженою відповідальністю «Оренда-Буд» на посаді слюсаря з ремонту та обслуговування будівельного обладнання. Хоча цей період був коротким, він виявився насиченим і важливим. Олег поглибив свої технічні навички, навчався швидко вирішувати практичні завдання та самостійно оцінювати робочі процеси. Кожен день на роботі ставав для нього уроком відповідальності, точності й працьовитості, формуючи професійний характер і готуючи до майбутніх викликів у житті та кар’єрі.
Набувши практичний досвід роботи та зміцнивши свої професійні навички, Олег відчув, що настав час повернутися до навчання і поглибити свої знання. У 2013 році він знову вступив до Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» за напрямом «Видавничо-поліграфічна справа». Тут Олег здобув кваліфікацію фахівця видавничо-поліграфічного виробництва, поєднуючи теоретичні знання з практичними навичками та готуючись до подальшої професійної діяльності.
Після завершення навчання в університеті у 2017 році Олег відразу влаштувався оператором друкарського устаткування в ТОВ «ФАЛЬКОПАК». Тут він здобував перший професійний досвід у галузі, знайомився з процесами виробництва та вдосконалював технічні навички. Згодом його перевели на посаду помічника різальника паперу та целюлози, де він отримав ще більше практичного досвіду та навчився відповідальності за точність і якість роботи. У 2021 році Олег звільнився за власним бажанням, щоб відкрити для себе нові можливості та напрямки в житті.
Здобутий досвід, внутрішня дисципліна та прагнення бути корисним стали для нього основою, коли на початку повномасштабного вторгнення його життя різко змінилося. На той час чоловік проживав у місті Васильків Київської області. Коли російські окупанти вторглися в місто, він був змушений евакуюватися, залишивши знайомі вулиці та будинки. Бачивши, як ворог руйнує житлові будинки, навчальні заклади, дитячі будинки, дороги та інфраструктуру, Олег відчув глибоке бажання захистити рідну землю та своїх близьких. Повернувшись у рідне село, він довго там не затримався — 06 березня 2022 року Олег долучився до лав Збройних Сил України, готовий стояти на захисті своєї країни.
«Ми навіть не знали, що він пішов до військкомату. Дізналися лише тоді, коли він зателефонував мені і сказав: «Мамо, приготуй щось, я через декілька годин мушу бути у військкоматі, мене призвали», — пригадує мама загиблого Героя.
Спогади рідних про той день, коли вони дізналася про призов Олега, залишаються теплими і хвилюючими водночас, рідні відчули гордість за рішучість сина та тривогу за його майбутнє.
Військові навчання Олег проходив поблизу міста Рівне, на 233-му загальновійськовому полігоні Збройних Сил України. Тут він уперше занурився у суворий режим військової підготовки, відточуючи фізичну витривалість, тактичні навички та вміння працювати в команді. Його зарахували до 3-го єгерського взводу, 9-ї єгерської роти, 3-го єгерського батальйону 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша, де він обіймав посаду стрільця-помічника гранатометника. Саме тут побратими дали йому позивний «Кайзер».
Спогад побратима Віталія Горбачука про Олега, взятий із коментарів під одним із дописів у мережі Facebook.
— Розкажіть, а чому Олег — «Кайзер»?
— Коли нам видали форму й ми вперше одягли нові строї, Олежка одягнув свій формений кашкет — і виглядав він у ньому дуже по-військовому. Я тоді пожартував: «Тобі б ще білу пов’язку на рукав — і ти, як шуцман із старих совдепівських фільмів». Вибач, але саме такі асоціації виникли. А побратим «Чорний» у відповідь сказав: «Та який там шуцман — справжній Кайзер!». Так і прижилося це прізвисько. Хоча псевдо, зрештою, кожен з нас обирав собі сам.
02 серпня 2022 року завдяки своїм здібностям і наполегливості Олег був переведений на посаду командира відділення. У грудні того ж року він отримав першу відпустку, яку провів із рідними.
Після завершення відпустки Олег повернувся на службу. Продовжуючи вдосконалювати свої навички та готуючись до нових обов’язків, 02 липня 2023 року він пройшов суміщений курс підготовки «Командир відділення» у 233-му навчальному центрі Сухопутних військ України, що розташований у селі Мала Любаша Рівненської області. Під час навчань він мав нагоду зустрітися з рідним братом Іваном, який також долучився до ЗСУ та проходив військову підготовку. Ця зустріч додала сил і мотивації обом братам, ще більше зміцнивши їхнє відчуття обов’язку перед рідною країною.
«Я пам’ятаю, як ми з Олегом були дітьми. Він був молодшим, але завжди прагнув усе робити самостійно. Всі роботи по господарству ми робили разом. Він завжди хотів ділити обов’язки навпіл, хоч і був меншим. Усе повторював за мною, уважно слухав і запам’ятовував те, що я йому пояснював, а потім ділився цим з іншими. Олег ніколи не боявся працювати, допомагав батькові у полі, мамі біля хати, на городі, завжди був працьовитим і відповідальним.
Я пам’ятаю, як він годинами проводив час у бібліотеці. Його очі світилися, коли він розповідав про щось нове, що дізнався. Навіть у школі він вирізнявся своєю наполегливістю. Складні предмети ніколи не лякали його, навпаки, ще допомагав іншим. З дитинства Олег був людиною, яка могла надихати та підтримувати інших, і ця риса залишалася з ним на все життя.
Коли він виріс і пішов на службу, я бачив ту саму рішучість, яку пам’ятаю з дитинства, ту саму силу духу та відданість, що робили його особливим. Для мене він завжди був не просто братом, а прикладом мужності, честі та безмежної любові до своєї землі.», - розповідає старший брат Іван.
01 березня 2024 року Олегу присвоїли звання головного сержанта, і з цього моменту його відповідальність за побратимів стала ще більшою. Він пройшов найгарячіші точки оборони на Харківщині, Луганщині та Донеччині. За цей важкий період сержант отримав 2 поранення, але навіть біль і втома не могли зламати його рішучість стояти на захисті своїх товаришів та рідної землі. А отримана нагорода від бригади нагрудний знак «Єгерський хрест» стала символом його мужності, відданості службі та високого професіоналізму, що навіки залишилися в пам’яті товаришів і командира.
Спогад колишнього командира Миколи Григоренка: «Про Олега можна було сказати, що це ходяча енциклопедія, людина з неймовірними знаннями та розумінням тактики, дисципліни та всього, що стосується служби. Він був найнадійнішим бійцем у своєму відділенні, на нього завжди можна було покластися в будь-якій ситуації. Його рішучість, відвага та здатність мислити швидко і обдумано в складних умовах робили його справжнім прикладом для побратимів. Олег не просто виконував завдання, він надихав інших, допомагав молодшим солдатам, навчав і підтримував усіх навколо. У ньому поєднувалася сила характеру, інтелект і людяність, і саме це робило його незамінним у будь-якій бойовій ситуації».
Відвага, рішучість і відданість залишилися назавжди в серцях тих, хто знав мужнього бійця. Та доля іноді ставить перед нами найстрашніші випробування. З 06 травня 2024 року Олег вважався безвісти зниклим.
У серцях рідних панувала тиша, сповнена тривоги та невимовного болю. Кожен день дарував надію, що він живий, що ось-ось почують його голос, побачать усмішку, відчують тепло його присутності. Та надія згасла миттєво, коли через рік очікувань на поріг батьківського дому прийшло страшне сповіщення про його загибель. Хоробрий син, брат і побратим назавжди залишив цей світ. Як стало відомо, ще 06 травня 2024 року поблизу населеного пункту Уманське Покровського району Донецької області Олег віддав найцінніше — власне життя, захищаючи рідну землю.
Олегу назавжди 36… Зі всіма військовими почестями Захисника поховали 30 вересня 2025 року на кладовищі рідного села Заставки.
Ми низько схиляємо голови перед подвигом Героя. Пам'ять про Олега Сінчука навічно викарбувана у наших серцях, а його ім'я золотими літерами вписане в історію нашої громади та усієї України.
Вічна слава та шана Захисникові!
