Новини

Сьогодні, 9 червня, минає перша річниця як в бою з ворогом, мужньо виконуючи бойове завдання, загинув  Герой Олександр ДАНАЙТИС. Солдат, планшетист відділення взводу зв’язку. Позивний «Латиш». 10 жовтня 1969 року у молодій сім’ї Ольги та Антано народився хлопчик з литовським корінням. Охрестили його Олександром. Хлопчик ріс у мирі та злагоді, але так склалася доля, що мама, Ольга Олександрівна, змушена була виховувати сина сама.. Своє дитинство хлопчик провів у селі Решнівка, що на Красилівщині (нині – с.Решнівка у Антонінській селищній громаді). Завжди з нетерпінням чекав літніх канікул, адже знав, що проведе їх у селі. Любив їздити до дідуся Олександра та бабусі Насті,  завжди допомагав рідним по господарству. Шкільні роки Олександра проходили у Красилівській середній школі №1 Навчався відмінно, але згодом почав відставати. Хлопець захоплювався футболом та через часті поїздки на змагання, практично, нічого не встигав. Олександр жив спортом, футбол був для юнака на першому місці. Закінчивши 10 класів, у 1986 році вступив до Красилівського середнього професійно-технічного училища №12. Здобувши професію фрезерувальника, проходив практику на «Красилівському машинобудівному заводі». У листопаді 1987 року був призваний на службу до радянської армії. Служив у місті Херсон на посаді планшетиста в ракетних військах. Після завершення служби поїхав у Литву навідати батька, Антано ДАНАЙТИСА. Згодом повернувся у рідний Красилів та влаштувався працювати на Красилівський  машинобудівний завод. Там же він зустрів своє кохання, дівчину Світлану. У 1992 році молода пара зареєструвала свій шлюб і в якому прожили понад 30 років. У подружжя довгий час не було дітей, і тільки через 15 років очікування Бог подарував їм красуню доньку Діану, татову улюбленицю. Дружина, Світлана Петрівна, пригадує: «Ми п’ятнадцять років чекали народження первістка, це особлива доця. Ніколи Сашко не дорікнув мені за те, що у нас не має дітей. У всьому  підтримував мене. До останнього дня ми не знали хто у нас народиться.  Олександр говорив: «Мамка (так він мене називав), якщо народиться хлопчик – я називаю, якщо дівчинка – ти».  Коли народилася наша Діанка, то чоловік був на сьому небі від щастя. Дуже тішився і пишався її дитячими досягненнями». Діана, донька Олександра, доповнює: «Тато був вразливою, чуйною, веселою, доброю, справедливою людиною. Він був для мене опорою, до нього я могла звернутися  з будь-чим і в будь-який час. Мудрий та розважливий, завжди давав добрі поради і любив мене безмежно.  Тато мене розумів і старався у всьому допомогти. Був такий випадок, коли я не хотіла писати переклад тексту, який нам задала вчителька англійської мови, то він переклав і записав мені його (цілу сторінку). Добре знав англійську мову, крім того знав польську і чеську, якими вільно спілкувався». Дружина продовжує: «Коли на початку 90-х років на машзаводі почалися перерви у роботі, мене звільнили за скороченням штату, Олександр, щоб утримувати сім’ю,  розрахувався з заводу та почав їздити на заробітки до Польщі та Чехії. За кордоном він опанував професію будівельника. А ще Саша чимало читав, вивчав історію, багато чого знав, багато чим захоплювався». У вільний від роботи час допомагав дружині по господарству. Любив чистоту, прибирати у домі, готувати домашні страви, що зазвичай не притаманно для чоловіків. Також для рідних завжди готував свою фірмову страву – фрітату, яку дуже любила донька. Олександр мав непросте життя, але душа його була дуже світла. Зростав добрим, чуйним, завжди готовий допомогти. Його весела вдача й усмішка ніколи не сходила з обличчя. Завжди підіймав настрій рідним та друзям. Він мав так багато планів на життя, які хотів втілити з коханою дружиною й такою довгоочікуваною донечкою. Але підступна війна змінила все… Початок повномасштабного вторгнення Олександр зустрів в Красилові. «Йому принесли повідомлення, щоб прийшов у військкомат, для уточнення даних, – розповідає донька Героя. – Він знав, що не може бути мобілізований до лав Збройних Сил України за станом здоров’я, але пішов, бо відчував, що потрібен своїй країні. Коли отримав відмову, майже щодня дзвонив, щоб його забрали до Збройних Сил». Після звільнення Бучі, дізнавшись, що творили рашисти з мирним населенням, Олександр заявив своїм рідним: «Як? Щоб сюди прийшли? Тут моя доця. Я маю кого захищати». Герой залишився вірним своєму рішенню. І знову дзвінки до військкомату, а від рідних лише чекав підтримки з приводу свого  рішення. Олександр Антано вступив у ряди захисників у травні 2022 року. Службу розпочинав у військовій частині А0711 міста Старокостянтинів. «Він потоваришував з хлопцями, - розповідає Світлана Петрівна. – Там у нього був молодий хлопчина, у якого не було ні мами, ні тата. Тато його загинув в АТО. Сашко з ним дуже подружився. Молодого побратима забрали на передову і він ввечері дзвонить: «Дядя Саша, ми під обстрілами. А як в Старконі?» Після цієї розмови він почав писати рапорти на передову. Подав  три, які були порвані, тому що за віком та станом здоров'я його не могли відправити на фронт, але четвертий був підписаний. Так, Саша навесні 2023 року, був переведений у місто Львів». За період служби в Старокостянтинові часто приїжджав додому, а перед відправленням на Львів отримав додаткову короткотривалу відпустку тривалістю кілька днів, це і були останні дні, коли рідні мали змогу обійняти Олександра. Про таких як Олександр говорять «ходячий позитив» – в будь-якій ситуації любив жартувати. Перед  від’їздом на військові навчання, обійняв дочку та сказав: «Ну все, доця, давай. Папка пішов на рибалку». Олександр ДАНАЙТИС був призначений в 68-му окрему єгерську бригаду імені Олекси Довбуша (68 ОЄБр).  Навчання проходили на Стрийському полігоні після яких, у квітні 2023 року, був переведений до Зведеної мотострілкової бригади Повітряних Сил України в складі 35 бригади морської піхоти, яка вела наступальні бої на  Донецькому напрямку. Завжди був підтримкою для побратимів.  Для рідних Олександр мало що розповідав, завжди наголошував: «Все добре, прорвемося, іншого виходу нема. Маємо бути сильними». Будучи на передовій, захисник постійно був на зв’язку. Ніколи не скаржився, що йому важко на фронті. Якось в одній із розмов він сказав: «Ще кілька разів вийду на «нуль» і мені можуть дати відпустку». Мріяв купити автомобіль.  Тайкома від дочки збирав гроші на новий «Айфон», який вона дуже хотіла. Буквально за тиждень  до своєї загибелі він перерахував половину вартості телефону. З цієї суми Олександр давав кошти на вступ дочки до Одеського театрального фахового коледжу, здобувати професію  режисера театру. Зі слів дочки: «Спочатку я не наважувалася сказати татові, куди мрію вступати на навчання. Боялася, що батько буде проти, але коли він дізнався, то сказав: «Твій вибір. Я підтримаю». І навіть на цей раз без жартів не обійшлося, сказав: « Приїжджатиму  до тебе на море».  Дружина пригадує: «Наші розмови були наповнені позитивом. Ніщо не віщувало біди, ніколи не було передчуття чогось поганого. Навіть, 8 червня,  у вечері, він як завжди  написав: «Мамка, все добре, зараз  ми відпочиваємо в лісочку, а завтра я не буду в мережі.  Ми визволимо...». І так, як він нам сказав, 9 червня мережі не було, 10 червня теж тиша. Тоді у неділю, 11 червня 2023 року, пролунав дзвінок у двері. На порозі квартири стояли військовий комісар та представники військової частини з міста Старокостянтинів, де розпочинав свою службу захисник. Вони і повідомили рідним невтішну новину про загибель Олександра ДАНАЙТИСА. На фронті наш Герой мав ангела охоронця, який не одноразово рятував йому життя, завжди відводив падаючі осколки від захисника. Але 9 червня 2023 року життя вберегти не вдалося… Вірний військовій присязі, під час штурмових дій, внаслідок артилерійського обстрілу, поблизу населеного пункту Сторожеве Донецької області Олександр ДАНАЙТИС загинув. Він до останнього подиху  стояв на захисті нашої країни. Указом Президента України від  05 серпня 2022 року  №559/2022 Олександра Антано ДАНАЙТИСА нагороджено відзнакою Президента України «За оборону України». Указом Президента України від  24 серпня 2023 року №517/2023 за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку солдата ДАНАЙТИСА Олександра Антано нагороджено (посмертно) орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Міський голова Ніла Островська разом із заступником міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради Мариною СЛОБОДЯНЮК  вшанували подвиг нашого Захисника, поклавши квіти на могилу Воїна та схиливши голови в хвилині мовчання. Олександр став справжнім Героєм. Героєм, який віддав своє життя за мирне та щасливе майбутнє України, за її незалежність та свободу. Вічна слава та шана українському Захиснику!

ВШАНУВАЛИ ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА! Сьогодні минає друга річниця з дня загибелі в російсько-українській війні Героя Миколи БОЙКА, який в ім'я незалежності нашої Батьківщини, свободи її народу віддав найцінніше – власне життя. Микола Юрійович БОЙКО народився 10 квітня 1989 року в місті Красилів. З 1995 навчався в Красилівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 1, а згодом у Волицькій загальноосвітній школі І–ІІI ступенів. Закінчивши 9 класів, у 2004 році вступив до Хмельницького політехнічного коледжу. У 2008 році був призваний на строкову службу до лав Збройних Сил України. Проходив службу у 8-му  Окремому полку особливого призначення. Після строкової служби продовжив здобувати освіту в Національному університеті «Львівська політехніка». 19 березня 2014 року був мобілізований до лав ЗСУ у  8 окремий полк. Брав участь у боях на Луганщині. Звання – солдат, старший оператор групи спеціального призначення роти спеціального призначення загону спеціальних операцій. Виконував бойові завдання в Луганській  та Донецькій областях. З 24 лютого 2022 року Микола БОЙКО став знову в стрій захисників України. Виконував складні та небезпечні завдання на лініїфронту. Спогад мами... «Твій вічний сон, наш вічний біль. Чому? Невже ці слова про тебе мій сину? Кожен день виглядаю, чи то день, чи то ніч. Бачу все наяву: ти заходиш до хати… - Ну що там у вас, як ви? Бачу ви справляєтесь. Все поробили, вже за столом сидите. То я так, жартую. - Бабусю, ти як? Слухають вони тебе, чи ні? Підійде до неї, обніме, поцілує. -Чую під’їхав автомобіль, вигляну, може мій Коля приїхав. Ти нас тішив завжди, від народження. Віталієві (старшому брату Миколи) вже було 10 років, він вже великий, а тобою ми тішились кожен день. Ріс весь час на очах, ходив в садочок . Зараз твої дівчатка вже такі! Радію, що схожі до тебе. Вікторія цікавиться чи кололи татові уколи, як він був маленьким. Зберігся твій табель за 3-й клас, розглядала, перепитувала. Школа, друзі, змагання, все було добре, ти справлявся. Навчання в коледжі загартувало тебе, зміцнило, допомогло визначитись у житті. Ти б ці слова, цю розповідь написав би набагато краще, бо у душі ти був гуманітарієм. Згадала слова викладача української літератури Ніни Кочеровської: «Захоплююсь тобою! Хотіла б зустрітись із шкільною вчителькою української літератури». Настирливість, сила волі, відчуття відповідальності – це твій здобуток під час проходження строкової служби у 8 – ому окремому полку. І ти вже, сину, став дорослим, вирішив продовжити навчання у Львівській політехніці: хоч не завжди було легко, ти труднощів не боявся. Клята війна… Ти не зміг інакше. Нікому не сказавши, пішов до комісаріату. І лише, коли прийшла повістка, ми дізнались, що ти ідеш на війну. Важко, кожен день думками з тобою, ти не завжди маєш змогу обізватись. Коли випала така нагода, то завжди заспокоював, знаходив втішні слова, навіть, коли був в оточенні в Луганському аеропорту. Було нам дуже неспокійно, бо і на гелікоптерах літав, і інша техніка, бо ти ж у полку особливого призначення. Звичайно, знали ми дуже мало, про твою сміливість розповідають твої нагороди. За оборону Луганського аеропорту нагрудний знак «За спецоперацію». За бій біля Слов’янська медаль «Незалежність України» ІІІ ст. Орден «За мужність» ІІІ ст. за спецоперацію біля Луганська. Тоді ти був поранений. В Харкові, в госпіталі, не мали змоги надати допомогу протягом 3-х днів – було багато важкопоранених хлопців. Відправили до Вінниці. Далі лікувався у Хмельницькому. Лікування було тривалим. З кожним днем ставало все краще, хоча біль у плечі не покидав тебе ніколи. Врешті у квітні 2015 р. був демобілізований. Ти залишив цю дату на видному місці. Повернувся до роботи, старався у всьому допомагати вдома. Ти був незамінним, лише на тебе надіялись. Придбав техніку, будував гараж, порався на городі. Одружився, став дбайливим чоловіком. Мріяв про діток. Як ти, сину, змінився, коли народилась Вікуся! Тебе ніби стало два. Спішив до роботи, допомагав Каті, і ми не були поза увагою. Дуже хотів, щоб Вікуся вчилась англійської і повсякчас стежив за її українською. Завжди виправляв «русизми». Навчив любити природу, цікавитись планетами, сузір’ями. І, як наслідок, цього року Вікуся замовила для святого Миколая телескоп. І він їй приніс. Все було добре, всі були разом, але… прийшло 24 лютого. Коли ти збирався іти знову, це було без слів, без зайвих дій, коментарів. Твій погляд був беззаперечний. –Я іду, я мушу, так треба. Ніяких переконань. Допоки був під Києвом, навідувався додому кілька разів. Але то все не надовго – день, два. Останній раз обіцяли відпустити на 2 тижня. Знову збори, знову тривожно. Від’їзд  відкладався з дня на день, ти ще приїхав на ніч додому, це було востаннє. Я прийшла провести тебе. Коля, цей день у мене завжди перед очима: ти сидиш з донькою за столом, вона у тебе на руках, обоє сумні. Час вже їхати.            –Донечко, будь чемною дівчинкою! Ти поїхав, знаючи, що Катя носить під грудьми дитя. Ти знав, що знов буде дівчинка, знав, що буде Соломійка. Все знав, все відчував, з усім погоджувався. На мої слова, що сьогодні в Красилові хоронили воїна, ти не задумуючись відповів: –Мама, так буває. Сину мій, ти був сильним, ти був воїном, ти був Героєм. Чого варті твої останні подарунки для дівчат: і лялька в ріст Вікторії із довгим волоссям, одіяло з написом: «Я тебе дуже люблю, донечко. Завжди буду любити. А якщо трапляться у твоєму житті якісь невдачі, ти не засмучуйся, підніми голову вище, згадай чия ти донечка і сміливо іди вперед». Шкода, що Соломійка буде знати тебе лише за фотографіями. Ти був хорошим татом, ми їй це донесемо. А Вікторія згадує, як ви разом були на санчатах за лісом, як плавали влітку на човні по річці, як їздили в кінотеатр на мультфільми у Хмельницький. Вона тебе пам’ятає, не забуває. Коли на Святий вечір залишили страви і прибори на столі (для покійних душ), Вікуся залишила тобі записку: «Тато, це для тебе місце». За її уявленням, ти був присутній і на концерті танцювального гуртка, де вона виступала і коли вдома вона малює, а ти весь у голубому одязі стоїш у неї за спиною… Ти з нею, ти з нами… І я згадую, згадую, бачу все наяву. Бо все у мене зроблено твоїми руками, ти завжди був при ділі, мав великі плани на майбутнє. Твої слова: «Все буде добре!» - у мене на слуху. Ти все виконував по совісті, по честі. Твої три ордени «За мужність» вручені тобі не просто. Під Донецьком було важко. Цивільні мають за «бандерів», щоденні завдання, але ти нам про це не кажеш. Лише «Все буде добре, я ж не на «0». Дзвонив щодня, тим самим заспокоював нас. І так було 9 червня, ти говорив зі мною о 18 годині, розказав про своє, розпитав за наше, а в 19:30 тебе вже не стало. Телефон мовчить, побратими не відповідають… Ніби страшний сон, ні це не з нами, але… так. Чому не йдеш до нас, чому ти не з нами? Щодня маю розмову з Віталієм (старший брат Колі). І десь якась мить – я ж давно дзвонила Колі, зараз зателефоную, - і на душі так світло, тепло. Але це лише мить. І знову прозріння - ні немає. Любимо, пам’ятаємо, сумуємо. Тішимось дівчатками, їм ще рости і рости, але без тата… Чим зможемо , допоможемо, живем заради них, хоч як важко, дуже важко… Згадую, Коля, я їхала з тобою в Красилів. А це десь відразу після загибелі Небесної Сотні на Майдані. Коли ми порівнялись із місцем де стоїть пам’ятник Т.Г. Шевченку, ти, глянувши в той бік, схвильовано покрутив головою. Не сказав нічого. Повертаємось додому. Ти раптом (для мене несподівано), зупиняєшся. Береш щойно куплений скотч і йдеш до пам’ятника, я все зрозуміла. На підніжжі пам’ятника Т.Г.Шевченку був прикріплений плакат із портретами Героїв Майдану. В той день був сильний вітер, плакат був пошматований. Ти зібрав його до купи, закріпив. Додому їхали мовчки. Дуже було шкода, що для нас, для більшості з нас, такі події, такі випадки були сірим повсякденням, звичайними буднями. А ти не зміг пройти поруч, тебе це дуже схвилювало, це було твоє єство, бажання незалежності, віри у перемогу вільної України. І зробив ти це не заради грошей, не заради слави, ні за чиєюсь вказівкою. Ти просто їхав поруч…» Міський голова Ніла Островська разом із заступником міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради Мариною СЛОБОДЯНЮК, рідними Миколи БОЙКА, старостою Волицького старостинського округу Валентиною СТОРОЖУК та односельчанами вшанували подвиг нашого Захисника, поклавши квіти на могилу Воїна та схиливши голови в хвилині мовчання. Микола БОЙКО  назавжди залишиться в серці кожного з нас, як приклад патріотизму, незламності духу, добра, самопожертви та безмежної любові до України. Вічна слава і шана Герою!

Протягом місяця близько 200 жителів громади отримали підтримку та професійну допомогу психологів й фахівців з соціальної роботи.

Сьогодні, 5 червня, перша річниця з дня загибелі військовослужбовця, одного з найкращих синів України, який поклав життя, захищаючи свою Батьківщину та народ – солдата Івана КУШНІРУКА.

 

 

 

За офіційними даними – 550 загиблих дітей. 

Сьогодні, в рамках регіонального study-туру,  в Красилівську громаду завітали регіональні та місцеві експерти і експертки з надання адміністративних послуг з метою покращити підходи надання якісних адміністративних послуг для громад Хмельницької області, ознайомитись з практикою та перейняти досвід діяльності Дія центру, зміцнити потенціал ЦНАПів в умовах кризового реагування та відновлення задля надання якісних адміністративних послуг. 

Сьогодні свій поважний 90-річний ювілей святкує шляхетна людина, вчитель з великої літери та для багатьох вірний наставник – Раїса Ісаківна ПАРИСТА. І це не тільки її особисте свято, а й кожного, хто знає цю прекрасну жінку, в першу чергу її родини, вихованців, учнів, друзів, сусідів.